Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:
— Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?
Білгородці не знали цього.
— Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато — і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород [42]... Побачиш сам?
Білгород — на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.
Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжич, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.
Добриня аж сп'янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, — не проглянути.
Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!
Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому. як рвалася до нього його душа! І тепер він — вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!
В монастир не заїхав — поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти — до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп'я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.
Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.
— Добрий вечір, — привітався Добриня, спинивши коня. — Чия будеш, молодице? Як тебе звати?
Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.
— Ой! — вихопився у неї з грудей дивний вигук — чи то зачудування, чи радощів, чи болю.
— Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?
Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:
— Добрине! Добрику!
Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.
— Милано, ти?
Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.
— Я, Добрику! Я! — жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози. Він притиснув її до грудей.
— Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?
— Ой Добрику, не на добро ся зустріч!
— Як? Ти не рада, що я живий?
Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.
— Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! — вигукнула вона з відчаєм у голосі.
— А що ж трапилося? Що?
Милана заридала ще голосніше.
— Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!
Добринин погляд раптом упав на хлоп'я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.
— І ти...
— І я вийшла заміж, Добрику! — зойкнула знову Милана. — Вийшла заміж...
— За кого? Милане! — Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.
— За Василя.
— Якого Василя?
Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:
— Боже! Він таки нічого не знає! — І похилила голову. — За твого брата Василя, Добрику. За твого брата...
— За мого брата! — Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: — Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?
Милана схлипнула, губи її скривилися.
— Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці... Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу... Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів...
— Васильку! Брате! — з болем вигукнув Добриня. — Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!
Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.
— Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив — і досі згадує, і досі сумує за тобою... Він хороший, Василь...
У Миланиному голосі забринів осуд.
Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?
Він глянув на хлоп'я.
— Це твій синок?
— Мій і Василів, — відповіла Милана. Добриня підійшов до хлоп'яти.
— Як тебе звати, малий?
— Я Добриня, Доблик, — і хлоп'я шморгнуло посинілим носиком.
Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.
— Ти назвала його Добринею?
— І я, і Василь... А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?
Сум'яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.
Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці — воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п'ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікогої
Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.
— Як дома? Усі живі-здорові?
— Слава Богу, усі живі й здорові.
— Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили...
— Бог милував: до нас не дійшли.
— Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!
— Іди сам. А я доперу — і незабаром теж прийду. Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.
— Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.
Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.
4
Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими — то господині топили печі, варили вечерю.
Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.
Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором скидав знайомі з дитинства місця.
Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого — Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжич невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі — від лісу — глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.
Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору — стара гілляста груша-дичка, на городі — батьківська кузня. Добриня ударив коня — швидше, швидше! На подвір'ї птахом злетів з нього, прочинив двері — і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам'яті, знайшов двері — шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.
Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч — піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку — стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю — піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.
В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.
Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.
(Продовження на наступній сторінці)