— Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це... Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?
— Ти насміхаєшся з мене!
— Та ні ж — не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!
— Ти знову ображаєш мене!
— Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці — то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
— І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?
— Відмовляюся! — відрізав Добриня. — На тебе рук я не здійму!
Янка помовчала трохи, потім зітхнула.
— Всі ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федір Юрійович був сміливцем! Один він...
— Федір Юрійович? Я не чув про такого.
— Про нього вже вся Русь знає... А ти — не чув...
— Русь знає, а я був серед половців та мунгалів, тому й не чув... Чим же прославився князь Федір, чим вразив тебе? Розкажи — знатиму і я.
— Ти хочеш знати?
— Хочу.
— Тоді слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Заліську Русь і став на річці Воронежі, поблизу землі Рязанської. І прислав послів до великого князя рязанського Юрія Інгваровича, щоб той дав йому десятину всього: і князів, і людей, і добра всякого. Почув це князь Юрій і зразу ж послав гінців у Володимир до великого князя Юрія Всеволодовича, щоб допоміг відбити Батия. Але той допомоги не дав — задумав сам зійтися в бою з Батиєм. Почув таку відповідь Юрій Інгварович і закликав собі на допомогу своїх братів — князів Давида Муромського, Гліба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрійовича, послав з дарами до безбожного Батия... І прибув князь Федір Юрійович до Батия, дари йому приніс і просив не йти війною на землю Рязанську. А той дари прийняв і став, брехливий і безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду — ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: "Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!" А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!" Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм — князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть... — Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: — Так розповідали втікачі... Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія... Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?
У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу — особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй відповісти?
— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.
— А якщо візьме?
— Тоді я буду поблизу тебе.
— І зробиш те, про що я прошу?-
— Не знаю. Я захищатиму тебе.
— Ну, і за це дякую... А про нашу розмову — нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
— Мунгали! Мунгали!
— До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
— Куди-и?.. — вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась — хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
— Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
— Хто зна — той чи не той, — огризнулась дівчина. — Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж — хай іде. У неї батько, брати — нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
— Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.
— Не піду! Хоч убий — не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.
— А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
— За словом у кишеню не лізе!
— Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
— І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
— Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку [40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
— Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
— Годі вам! Справді розпащекувалися! — гримнув він. — Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!
Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.
А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:
— Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися! Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.
— Тобто... Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?
— Тільки не зі мною! — відрізала Янка.
— Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, — пром'ямлив Домажир. — Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо — погуторимо... Чого ж...
У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:
— Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди! Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.
Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглеся кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки — в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жінки та підлітки — під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі — валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... І знову — військо.
Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:
— Ох, окаянні!
(Продовження на наступній сторінці)