— Та ні — спочатку тільки двох... А потім і ще з одним упорався. А ті два, як побачили, що непереливки, так і дали дьору! Тільки смуга лягла!.. А я — на допомогу Звенигорі!.. Дивлюся — аж...
Звенигора, який краєм вуха слухав Іваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усміхнувся в невеличкі темні вуса, що густо висіялися за час війни, і поскакав у голову валки. Зараз — тільки спуститися узвозом — і Дубова Балка. За ним помчали й інші кінні козаки. Позаду тюпали погоничі та піші сердюки.
На вигоні вже стояв натовп. Побачивши козаків, що вискочили верхи на конях із лісу, він сколихнувся і посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповісти, кого поранено, а. кого й забито.
Звенигора зразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. "Невже помер?"—ударила в серце думка, але Арсен відігнав її і пришпорив коня.
Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці щоки.
— Любі мої! Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.
Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Звенигора. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і тяготи військового походу, і рани, і злигодні. Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.
Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною. Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочуханки від Зіньки. За віщо — і сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!
Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьми — де ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла, оточена дрібними дітками, на видному місці, від хвилювання не помітив-таки, аж поки не пролунав вигук:
— Іванику!
В ту ж мить відчув, що якась сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:
. — Іванику! Серденько! Любий!
Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А він — у неї на руках, як колись давно-давно у мами... Знизу до нього пнулися дитячі рученята.
—— Таточку!
На радощах він цмокнув Зіньку у червону, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.
— Живий! — не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя. — Не вбили турки! Слава богу!
— Замалим не вбили, — погодився Іваник, випрямляючи утлі груди. — Як налетіло на мене вісім турчинів, — матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні... Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт...
— Ой! — сполотніла Зінька.
— А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков... Треба і за ними дивитись, щоб — не дай бог — не вбило котрого, — входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головне — його слухають. —Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..
Навколо Іваника почала збиратися юрма: кожному цікаво послухати, як розповідає про війну бувала людина.
Звенигора, усміхаючись, покрутив головою і перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме під'їхали підводи з пораненими, і Арсен допоміг Романові злізти з воза. Він помітив, як його друг переглянувся із Стехою і як Стеха, побачивши на пов'язці, що закривала Романові півголови, запечену чорну кров, раптом зблідла. "Гм, і коли вони встигли?" — подумав Арсен, а сам мимоволі, підсвідоме повернувся до Златки. Чи й вона помітила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливості, але її, видно, полонили зовсім інші почуття, — вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя її світилося тихою радістю...
Нарешті, Арсен наважився запитати:
— Де ж пан Мартин?
— В хаті. Зле йому, — відповів Якуб.
— То ходімо ж до нього!
У хатині, заклечаній свіжою лепехою і пахучим зіллям та віттям дерев, на білих подушках лежав Спихальський. Його важко було впізнати — схуд, пожовк, очі горіли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб підвестися, але не зміг і тільки болісно, винувато посміхнувся.
— Пане Мартине! Друже, ну, як тобі? — кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнуті поверх рядна схудлі руки.
— Жиємо, брате! — прошепотів пан Мартин, і в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. — Жиємо...
2
В хатині життя боролося зі смертю. На боці життя стояло могутнє здоров'я пана Мартина, знання й уміння Якуба та діда Онопрія, піклування Златки, Стехи та Яцька, батьківське співчуття Младена і материнське серце старої Звенигорихи. На боці смерті — одним одна маленька, кругла, мов горішок, олов’яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського і вперто штовхала його до могили. Ці дві сили було кинуто на шалі терезів — котра переважить?
Пан Мартин відчував себе зовсім зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати від гострого болю, він закушував губи, так що вони аж чорніли. Його безперервно била пропасниця і мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного різко-кислого сирівцю, і пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадібно пив його, важко віддихаючись. Майже нічого не їв, — тільки пив.
— А най його мамі, чим тільки чловєк жиє! — пробував жартувати, з'їдаючи за день дві-три ложки рідкої пшоняної каші з молоком.
Від нього не відходили Златка і Стеха. Цілими днями навпереміну сиділи біля нього, підбивали подушки, міняли заюшені кров'ю і брудом сорочки та рядна. Яцько заступав їх уночі.
Дід Онопрій з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках — шукали зілля та коріння. Потім варили пахучі настої, якими тричі на день поїли пораненого, готували мазі.
Але все це допомагало небагато. Панові Мартину ставало все гірше й гірше. На спині, під лопаткою, йому нагнало велику ґулю. Спочатку вона була червона, потім посиніла, зрештою, стала багрово-сиза. В ній пекло, як вогнем, і пан Мартин, не маючи спочинку від нестерпного болто ні вдень ні вночі, зовсім звівся.
На другий день після приїзду Арсена йому, видно, ввірвався терпець, і він заволав:
— О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо візьми мою душу! Але прошу — не муч!.. Адже видиш — то вже така біда чоловікові, що ліпше — кінець!..
Якуб довго дивився на ґулю, потім почав мовчки длубатися в своїх речах. З ремінного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вістрям.
— Треба різати, — сказав тихо.
Дід Онопрій скрушно похитав лисою головою.
— Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тіло, Якубе. Зачекаємо, поки сама прорве... Розрізати ніколи не пізно, вашець. От чи зашиєш потім? Зачекаймо, кажу тобі!
Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотів:
— Ріж, Якубе! Ріж до дзябла! Все єдно смерть...
— Але ж то дуже боляче, голубе, — почав умовляти його дід Онопрій.
— І так не легко... Юж вшисткі сили стратив, терплячи... Але мам сподіванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамі!
Арсен узяв його на руки — виніс надвір. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасіці бджоли. З-над Сули повівав запашний осінній вітрець. Пан Мартин вдихнув його на повні груди — і закашлявся. Бризки крові упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому він сидів, підтримуваний Арсеном.
Пан Мартин не сказав нічого. Тільки по змарнілій жовтій щоці поволі поповзла одинока сльоза і загубилася, в давно не стриженому обвислому вусі.
Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, ґуля на спині пораненого блищала зловісно-багрово.
— Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобі аллах!
В Якубових руках блиснув ножик.
Жінки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав із сінешних дверей. Арсен міцніше притиснув до себе Спихальського, поклав його голову собі на плече. Дід Онопрій тримав великий шмат білого полотна і горнятко з маззю.
Якуб стиснув зуби — твердо провів ножем по гулі. Спихальський ойкнув — і затих. Із рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.
— Аллах екбер! Куля! — вигукнув радісно Якуб. — Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!
(Продовження на наступній сторінці)