— Мало! Глянь — скільки їх пре сюди! З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик "алла" ширився, наростав, котився до фортеці, огортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті аскери біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками аги, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге — і важкий удар струсонув браму.
Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам'яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам'яний зубчатий парапет і з хуркотом розсипалися на дрібні скалки.
Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.
Генерал Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.
Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:
— Вогонь!
Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали інші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.
Гармаші гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, піщалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.
Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у тісній бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз. На їхнє місце піднімалися інші.
— Кидайте каміння! — кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. — Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!
На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки-сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і вступали негайно у бій.
Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням — сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску — прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне "алла". Звенигора скочив на кам'яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручені вгору руки з кривими ятаганами.
Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину — і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій напівтьмі...
Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворітті, безладна стрілянина — все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.
Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозуміло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові й нові штурмові загони на стіни замка.
Захисники фортеці втратили почуття часу й реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що охопив усіх, бажання будь-що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.
Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров'ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.
В одній із гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тісняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, і його шабля упала на голову дончака.
Роман охнув і заточився. Кров залила очі.
Його підхопив Звенигора, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.
— Романе, брате! — вигукнув щосили.
Роман кволо усміхнувся.
— Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.
Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові) очі заблищали від радості: він уздрів Арсена, який схилився над ним.
— Перев'яжи мене, — прошепотів тихо. — І я зараз устану!
— Чекай, чекай! Куди тобі! —Звенигора рвонув на собі сорочку, туго обв'язав Романову голову. — Іди вниз! Я допоможу... Ходімо!
Але Роман заперечив.
— А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наше місце тут!.. Глянь — як напирають, кляті!
Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою і рушив за ним.
Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ шаблі і хрипіли конаючі, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лізли по драбинах, якось в'яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо-дике, протяжне "алла". І в цей час до генерала Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.
— Пане генерале, пане генерале!
— Ну, що тобі? —повернувся до нього генерал.
— Наказ головнокомандувача князя Ромодановського...
— Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?
— Таємним ходом. Ледве проліз...
— Які ж втішні новини ти приніс, козаче?
— Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане генерале! — І він подав пакет.
— Що? —вигукнув генерал Гордон. —-Ти при своєму розумі, козаче?
Сердюк спалахнув.
— Це наказ головнокомандувача...
Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа Ромодановського. Гнів розпирав йому груди.
— О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті... Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!
Безтямним поглядом він обвів присутніх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:
— Це наказ головнокомандувача. І князь просить не зволікати з його виконанням, генерале!
Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Звенигори, обняв за плечі. На білій пов'язці чорніла кривава пляма.
— Як же це, Арсене? — прошепотів. — Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?
Звенигора теж тремтів од обурення.
— Справа не в нас... Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося — турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю... своїми руками... висадити в повітря... Здати... Боже, що скажуть люди!
Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба.
Чекали, що скаже генерал.
Нарешті, він струснув головою, промовив: я
— Ну, що ж—думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! — Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. — Рожков, доручаю цю справу тобі... Послужи, голубе, ще раз вітчизні!
Але якщо не хочеш...
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
— Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
— Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале... Один добре, а два краще: все може трапитись...
— Гаразд. Ідіть. Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.
(Продовження на наступній сторінці)