Передній щось кричить, та голосу його не чути. Тоді він несподівано вихоплює з піхов шаблю і заносить високо над головою. Люди, що перед ним, кидаються врозтіч, звільняючи дорогу.
Хто він?
Катря вже не дивиться під ноги, де зазміїлися перші язички полум’я, а прикипіла поглядом до вершника. Чого він хоче? Укоротити одним махом їй життя, щоб не довго мучилася, чи визволити, врятувати? Хто він? Звідки прибув? За поясом — пістолі, в руці — шабля, обличчя бородате… Тільки якийсь дивний блиск в очах його здався знайомим. Вона вже бачила той блиск… колись… давно… Тільки він зовсім не в’яжеться з бородою. Хоча… стривай!
Ясна блискавка раптом пронизує її мозок, і вона, заборсавшись у вірьовках, кричить щосили, на весь майдан:
— Івасю-у-у! Івасю-у! Поряту-уй!
Вершник вривається в коло, стрибає на землю і мчить до стовпа, на ходу відштовхнувши Лушу, що кумельгом покотилася в сніг, шаблею рубає вірьовки і підхоплює на руки дівчину.
— Катре! Катрусю!
Вона ридає у нього на грудях, б’ється, як поранена, нажахана кібцем пташка, а він гладить її плечі, що щуляться від морозу, цілує розпатлані коси і шепоче:
— Катрусю! Люба!
Потім скидає з себе кожуха — закутує в нього, мов ляльку, а на простоволосу її голову одягає свою шапку.
— Грійся, люба!
На його грудях блищить Георгіївський хрест, сяють дві срібні медалі.
Керім тим часом затоптує вогонь, що почав розгоратися.
Майдан замовк — німує. Де й поділося шаленство, що лютувало тут кілька хвилин тому. Воно ніби випарувалось, розтануло, щезло. Серця, що колотилися гнівом, завмерли, очі, що метали блискавки, враз потухли. Люди стати просто людьми.
Хуржиків сусід Оврам, високий, худющий, з сивою козлиною бородою, здивовано розкрив рота:
— Боже! Та це ж Катря! Золота душа! А яка роботяща! Ніколи слова поганого не чув від неї! Яка ж це відьма? А ми хотіли її спалити! Спаси нас, Боже, і помилуй! А то Івась… Бач, ми думали, що його вже й на світі немає, а він он яким героєм повернувся! Воював, мабуть! Добре, що нагодився вчасно… І нас урятував від гріха…
Усі, хто чув, почали хреститися.
— Боже, який гріх могли взяти на душу! І хто це підвів нас?
— Та хто ж… Ота Луша… Що жар принесла…
— Луша? А де вона?
— Та десь тут була…
Глянули — розбите горнятко лежало біля купи хмизу, від жару залишились лише чорні вуглини, затоптані у сніг, а Луші… А Луші ніде не було! Видно, заздалегідь змикитила, що замір її щодо Катрі з появою цих козаків не здійсниться — розсипався на порох, і тому вчасно щезла, вислизнула, мов лизень її злизав.
До Івася підійшов Пухляков — подав руку.
— Молодець, козаче! Ти вчасно з’явився! Ти врятував не тільки Катрю, а й усе місто наше від безчестя! Іван Бондар, якщо не помиляюсь?
— Так, пане суддя.
— Молодець! За що нагороди?
— За Очаків та Березань.
— До нас надовго?
— На всю зиму… Там голодно і холодно.
— Де ж ти тут зупинишся? Адже Хуржик…
— Я знаю. Поїдемо у Мацьківці до Катрі.
— Ти хочеш її забрати? Не боїшся, що хто-небудь посягне на її життя?
— Не боюсь. Я зараз скажу людям таке, що ніхто більше й думати про таке не посміє.
— Ну, то кажи — і я послухаю. І не забувай, що Катря під слідством. Ніхто ще не зняв з неї підозри в підпалі Хуржикової оселі…
— Я зніму!
— Ти? Як? Щойно прибув у Лубни і…
— Так, я знаю те, чого не знає ніхто… Слухайте!
Івась скочив на коня, щоб усі його бачили, і голосно крикнув:
— Люди! Лубенці! Послухайте, що скажу вам! Я, Іван Бондар, або запорожець Івак, довгий час був наймитом у чумака Семена Хуржика, їздив з ним у Крим по сіль. Незадовго до нашої останньої поїздки до нього найнялася наймичкою Катря, яку ви хотіли щойно спалити. Ми покохалися з нею і думали після мого повернення з Криму одружитися. Але, на лихо, в неї закохалися обидва Хуржики — батько та син. Молодший Хуржик — Василь — так той закохався до безтями, так що ладен був негайно стати з Катрею під вінець, але Катря піднесла йому гарбуза, а батько, сам маючи намір після смерті хворої дружини одружитися з нею, заборонив йому і думати про це. Ми всі бачили, що між батьком та сином пробігла чорна кішка. Василь ходив понурий мов ніч. А мати його доживала останні дні. Незважаючи на це, Семен Хуржик вирішив їхати до Криму, хоча вмираюча дружина благала його цього разу залишитись дома. Я лише пізніше збагнув, чому так. А тому, що він задумав спекатися мене, бо знав, що, поки я живий, Катря за нього ніколи не піде. В дорозі він був такий запобігливий, ласкавий до мене, що я іноді дивувався і не міг зрозуміти, що в лісі здохло, бо був раніш лютий на мене, як звір, а тут раптом така переміна. Я губився в здогадах, аж поки мене одної ночі, коли я пас волів, не викрали татари та завезли в свій далекий, Богом і людьми забутий улус. Там я подружив з Кириком, моїм теперішнім товаришем, — і Івась показав на Керіма. — Кирик якраз був одним із тих, хто викрадав мене… І він розповів мені, що мій хазяїн, тобто Хуржик, домовився з його хазяїном і навіть заплатив йому, аби лиш той викрав мене і позбавив життя.
Хтось у натовпі охнув:
— Ох, бусурман! Ох, негідник!
А Івась, мовби і не чув, вів далі:
— На щастя, мене не вбили, а загнали в неволю, звідки ми з Кириком утекли торік навесні, потрапили до запорожців і воювали з турками… Там я зустрівся з засульським чумаком Безкровним, разом з яким сьогодні й прибули додому…
Івась передихнув, зробив паузу.
Цим скористався Пухляков — запитав:
— Ти обіцяв зняти вину з Катрі… То як же? Люди ждуть!
— За пожежу ви чомусь обвинуватили Катрю, — підвищив голос Івась. — А чому? На якій підставі? Хіба вона не могла згоріти в хатині разом з Хуржиком? Могла! І ніхто не подумав: а де подівся Василь? Уже минуло більше трьох місяців, а його немає. І ніяких слідів не знайшлося! І ніхто не подумав: а чому його немає?
Він знову замовк, мов ждав, що хтось відповість на це запитання. Але всі пильно дивилися на козака і, в свою чергу, ждали, що він скаже. А коли терпець увірвався, Пухляков гаркнув:
— Так чому ж? Ти щось знаєш? Кажи!
— Та тому, що Василь, будучи у страшному відчаї від того, що втратив усяку надію на шлюб з дівчиною, яку безтямно кохав, втратив розум і підпалив хатину, щоб у ній згоріли і батько, і Катря. Ви ж знаєте: людина, що втратила надію, готова на все: на вбивство, на самогубство, на підпал. На все! А сам з горя великого кинувся сторч головою в колодязь…
— Як! — загув натовп. — Василь утопився?
— Звідки ти це взяв? — скрикнув вражено Пухляков.
— Ми щойно, напуваючи коней, витягли його труп з колодязя, — закінчив свою розповідь Івась. — Можете піти на колишнє Хуржикове подвір’я і подивитись… Він там лежить…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
Натовп німував недовго. Вражений, аж приголомшений почутим, він скоро оговтався від потрясіння і загув, загомонів.
— Боженьку! А й правда, що підпалити міг Василь! Недарма останній час перед весіллям був він якийсь ніби стеряний, мов сам не свій! Ми жили з Хуржиками через вулицю, то я не раз, бувало, питала, що з ним. Чи не захворів, бува? А він на те тільки відмахувався та важко зітхав, — засокорила в передньому ряду огрядна молодиця. — Тепер зрозуміло — чому…
— А може, то й не Василь? — голосно засумнівався миршавий дідок з посинілим від морозу носом. — Може, хтось інший опинився в колодязі?
— Таж не чути було, щоб хтось зник у Лубнах, — заперечив йому молодий, ще безвусий парубійко. — Чоловік же не комашка — хтось би помітив, що не стало!
— То ходімо — побачимо! Самі пересвідчимось — Василь чи не Василь?
— Так і впізнаєш, коли він пролежав під водою всю осінь і півзими!
— Там буде видно! Ходімо!
Думка сподобалась всім.
— Ходімо! Ходімо! — загули.
Натовп рушив до Хуржикового подвір’я.
Суддя захвилювався.
— Ще пошкодять труп! Ходімо й ми! — І погукав Грицька — Ти ось що, хлопче, знайди мені Лушу! З-під землі відкопай і запри в холодній! Прийду — розмову матиму з нею! Це важливо!
На широкому Хуржиковому подвір’ї ледве вмістилися всі. Пухляков установив порядок — наказав не затримуватись, а проходити мимо трупа й пізнавати.
— Дивіться — він чи не він?
Найближчі сусіди в один голос заявили:
— Він! Василь!
— Хоча й змінився дуже, але це він! І одяг його!
Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.
Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя — отже, потрібно було шукати його!
Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:
(Продовження на наступній сторінці)