У цю мить фортецю струсонув страшний вибух. Задрижала земля. Стовп вогню піднявся високо вгору над подзьобаними, мов віспою, стінами. А слідом за цим із-за них долинув ще сильніший крик жаху.
Козаки остовпіли і перехрестилися. Навіть стріляти перестали. Головатий уже було рота розкрив, щоб дати нагінку гарматам, та тут розчинилися ворота фортеці і з них вивернув гурт яничарів, що в один голос закричали:
— Аман! Аман! Здаємося! На милість Аллаха!
Головатий подав знак адміралу Нассау-Зігену — і ескадра теж припинила пальбу. Стрілянина вщухла. Турки виходили з фортеці, кидали на землю шаблі, ятагани та рушниці-яничарки, збивалися в купи, ставали на коліна — обличчям на південь і кланялися Аллахові, дякуючи за порятунок.
Козаки ринули у фортецю. Незабаром кілька їх повернулися з невільниками. Доповіли отаманові та товариству:
— Ось, батьку, знайшли в темниці двадцять п’ять наших бранців-запорожців, конали в казематі від голоду та холоду. Але всі живі…
Схудлі, зарослі бранці доземно кланялися отаманові і всьому товариству, обнімали знайомих, витирали з очей сльози радості.
— Спасибі, отамане, спасибі, браття! Хай Господь порятує ваші душі, як ви нас порятували!
До самого вечора запорожці гасили пожежі, підраховували здобич. А була вона немала: одинадцять турецьких корогов, двадцять одна гармата, багато зброї, а ще більше припасів, призначених для Очакова.
Головатий наказав поховати загиблих, гармати знову поставити на фортечні мури, а свої — переправити на човни, залишив у фортеці залогу з трьохсот чоловік і наступного дня, прихопивши з собою Османа-пашу та військові знамена турків, відплив назад, до Василькова.
Ради такої важливої і давно очікуваної перемоги Потьомкін сам прибув до Коша, щоб подякувати переможцям і нагородити Георгіївськими хрестами та медалями тих, що відзначилися.
Церемонія відбувалася біля церкви. Запорожці вишикувалися в дві шеренги. Отамани на чолі з Антоном Головатим стали попереду. Потьомкін подякував усім за визначну перемогу, за хоробрість і першому Головатому повісив на шию хрест Святого Георгія. Таку ж нагороду отримали всі отамани, які брали участь у штурмі Березані.
Коли церемонія вже кінчалася, раптом прибула запорізька кіннота на чолі з кошовим Чепігою. Виявилося, що, поки Головатий брав Березань, Чепіга зробив блискавичний рейд до Хаджибея,[14] розгромив у ньому турецький гарнізон і, головне, спалив гамазеї з борошном та іншим продовольством, призначеним для залоги Очакова.
— Ну, братця, ви — герої! — вигукнув Потьомкін. — Вважайте, що Очаків тепер наш!
На радощах він тут же роздав отаманам хрести, що залишилися, а всім учасникам рейду до Березані та Хаджибея — срібні медалі за хоробрість.
Івась стояв передостаннім у шерензі і в міру наближення "найсвітлішого" все більше втягував голову в плечі. Він ладен був провалитися крізь землю, аби не зустрітися з ним віч-на-віч. Знав: упізнає — запроторить у тюрму або в Сибір. Та й канчуків накаже всипати! Жевріла маленька надія: агей не впізнає, бо ж одноокий!
Потьомкін простягнув руку до солдата, котрий позаду ніс корзину з нагородами, взяв медаль, ступив крок наперед і підвів свої важкі очі на Івася. Вираз подиву промайнув по його одутлому обличчі. Упізнав!
— Ба! Ба! Ба! — вигукнув він. — Ти? Чумак із Кременчука? Чому ти тут? Чому не в придворному хорі? Ти знехтував монаршею волею? Ослухався мого наказу? Як ти тут опинився?
Івась отетерів і мовчав. Язик — мов отерп, не міг вимовити слова. В живому оці Потьомкіна блиснув гнівний вогонь.
— Ти що — оглух? Я питаю тебе — як ти тут опинився? Адже твоє місце — в Петербурзі! Така була воля цариці! Ти розумієш?
Івась мовчав. Він не знаходив, що сказати.
Потьомкін від цього ще більше злився. Назрівала буря.
І тоді з другого ряду почувся голос:
— Ваша ясновельможність, дозвольте слово мовити!
— Виходь! — неохоче погодився Потьомкін. — Ти хто?
Наперед вийшов немолодий уже, поважний запорожець.
— Я запорожець Безкровний, земляк цього молодика і його вчитель військової справи… А раніше чумакував… Ми з Івасем були разом у Кременчуці, і я знаю всю ту історію… Так от, скажу вам, ваша ясновельможність, святу правду: це ми, чумаки, не пустили Івася до Петербурга, бо нас чекала ще довга дорога в Крим, кожному було ще багато роботи, кожна пара чумацьких рук — на вагу золота! Як було відпустити?
— Та чи ви розумієте, що це непослух? — загримів Потьомкін і притупнув ногою. — Я не знаю, хто допомагав йому. Я знаю, що винен він сам, бо вчинив усупереч волі імператриці! Я позбавляю його нагороди! Я наказую заарештувати його!
Зі свити вийшли два молодці офіцери, стали обабіч Івася. Із старшинського строю метнулися Антон Головатий та Поль Джонс. Не змовляючись, одночасно стали перед головнокомандуючим.
Першим почав Головатий.
— Найсвітліший князю! Не звольте гніватися! Івак — хоробрий воїн і заслуговує найвищої похвали! Я прошу вас бути справедливим… — Він понизив голос: — Погляньте — запорожці невдоволені, хвилюються!
Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.
— Антоне Андрійовичу, не проси… Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?
Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий… Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?
Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.
— Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах, — Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: — Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала… Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде…
Потьомкін перебив його.
— Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!
— Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.
— Я відхиляю вашу просьбу.
— Жаль. Тоді я нагороджу його своєю владою.
Потьомкін скривився.
— По статуту, адмірале, ти маєш таке право. Але боюсь, що це не додасть тобі моєї прихильності.
— А я її і так не відчуваю, мілорде, — відпарирував Поль Джонс і, повернувшись до Івася, зняв із себе хрест Святого Георгія і почепив побратимові на груди. — А для себе прошу відставки.
Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.
Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання — взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.
Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.
2
Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:
— Заплутана історія… Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш… Тоді виникає запитання — а хто ж? А за ним друге — хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?
— Треба шукати того, кому це вигідно, — сказав Капніст.
— Ось у цьому вся заковика — я не бачу того, кому це вигідно, — відповів Пухляков. — Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б… Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?
— Не думаю, — заперечив Капніст. — Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!
— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю…
— Не тільки…
— Що ви хочете сказати? — здивувався Пухляков. — Невже ви ще кого-небудь підозріваєте?
— Не підозріваю, але й не виключаю з числа підозрюваних.
— І хто ж це?
— Луша та Василь.
Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.
— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних? — поцікавився він. — Які у них були мотиви для підпалу?
Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.
(Продовження на наступній сторінці)