— Вставай хлопче! Пора! Ми вже й повечеряли, а ти все спиш! Твоя миска з кулішем — на возі. Швидше вечеряй, закладай волів у ярма — та й у путь!
Над ним стояв Хуржик. Довкола чумаки лаштувалися в дорогу. Вечір запалював на небі дрібні свічечки.
Івась протер кулаками очі — схопився, швидко проковтнув вихололий куліш і кинувся до волів.
Хуржик скочив на коня. Свиснув. Потім подав голос:
— Руша-аймо!
Валка рушила — насупроти місяця. Заскрипіли ярма, загейкали на волів чумаки. Степ, тихий, сонний, враз сповнився голосистим цвірінчанням степових цвіркунів, потривожених стукотом коліс, сопінням волів та кінським іржанням.
Івась, як завжди, іде попереду, важко ступає запиленими чобітьми по розбитій степовій дорозі. У правій руці — батіг, у лівій — налигач.
Над головою, у темно-синьому небі, ясно зоряніє Чумацький Шлях, вказує напрям на Крим. Уже вкотре Івась веде валку по ньому! І кожного разу його дивне молочно-сріблясте сяйво викликає в душі якийсь неясний тривожний щем. Куди ведеш ти? Скільком чумакам, чумацьким поколінням указував ти шлях, що й назву тобі дали — Чумацький? І наврочував долю — щасливу чи лиху? Що ж наврочиш ти мені нині? Щастя чи горе?
Мовчить Чумацький Шлях. Не відповідає. Розметнувся по небу сріблястим поясом — через усю Україну, і через Крим, і через море — і мовчки зирить вниз, на дрібних, мов комахи, людей, на сірих круторогих волів, що поволі чалапають по холодній нічній пилюці, на безмежний степ, якому — ні кінця, ні краю.
Ти — їхня доля на довгі віки. Куди ж ведеш їх ти? Чумацький Шляху, Чумацький Шляху…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
За тиждень чумаки подолали відстань до Перекопа, а ще за три дні — по перешийку — до озера Солоного, куди Хуржик водив валку щорічно і де в нього було багато знайомих татар-торговців.
Отаборилися прямо серед степу. Звідусюди до них сипонули покупці.
Передусім продали все, що везли з України. Прибутки були рясні, чумаки раділи з того і в останній день торгів дозволили собі перепустити по келишку абрикосової ракії, а потім поїхали на соляний базар.
Сіль лежала просто на березі озера — купами. Чумаки великими дерев’яними лопатами насипали її в лантухи — вантажили на мажі. Ніхто солі не важив — ні мір, ні ваг не було. Здавна кримчани продавали її на око — мажами. Скільки навантажив — те й твоє. Тому кожен намагався взяти якомога більше — аби витримали дубові осі та потягнули воли. Були й такі хитруни, що в степу, перед Перекопом, де ханська сторожа брала мито, залишали порожні вози, а потім перевантажували на них надлишки солі, щоб якось довезти додому. Вигода була подвійна — за кожну мажу платили менше власникові солі і відповідно менше мита в ханську казну, бо мито сплачувалося теж від воза.
Хуржик цим не користувався. Зате солі насипав по саму зав’язку.
Три дні вантажилися. Убилися до смерті. На що Івась — міцний, мов дуб, і той ледве чалапав, так що Хуржик сам уночі пас волів, а коли закінчили, дав ще два дні відпочинку.
Всі були веселі — попереду їх ждала дорога додому. Теж буде, звичайно, не легко, та все ж надія на щасливе повернення в рідні місця веселила серце.
Від’їзд Хуржик призначив на неділю. А ввечері розпорядився:
— Івасю, ниньки твоя черга пасти волів!
— Моя — то й моя, — погодився Івась, узяв кирею і поплентав у степ.
Там змінив Квашу, котрий пас удень.
— Все гаразд?
— А що б могло трапитись? Воли напоєні — лягай собі і спочивай!
Івась так і зробив. Обійшовши стійбище — перелічив волів. Усі. Заспокоєний цим, приліг на горбочку, накрився киреєю. Спочатку допікали комарі, та незабаром, зморений, перестав їх помічати і міцно заснув.
Прокинувся від того, що хтось раптом сів йому на ноги, а другий — на голову. Він хотів крикнути, але в рота йому запнули солону ганчірку. Напружився, щоб скинути з себе нападників, однак його тримали міцно. Хтось вірьовкою в’язав йому руки та ноги.
"Боже, що це? — промайнуло в голові. — Кому я тут потрібний? Що за люди?"
Незнайомці мовчки підняли його — кинули на коня, прив’язали до підпруга.
— Гайда! — пролунав чийсь голос.
"Татари, — подумав Івась. — Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?"
Відповіді не було. Запитати — ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?
Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.
Передній знову промовив:
— Гайда! Гайда! — і рушив у степ.
Його везли довго, не зупиняючись, — до самого ранку. По дорозі двоє вершників відстали, а двоє, що зосталися, виявилися молодими татарчуками. Один, на вигляд старший, чорний, худий, мов жердина, тримався позаду, а молодший їхав поряд з Івасем, весь час мугикав собі під ніс якусь безконечну татарську пісеньку. І не звертав на полоненика ніякої уваги. За спиною у нього — лук, сагайдак зі стрілами, при боці — ніж.
А Івась відчував, що помирає: лежав животом на сідлі, головою вниз, і кров налягла так, що в очах потемніло, в роті пересохло, дихати стало важко. Ще трохи — і кінець.
Він замугикав, забелькотав, як німий, заборсався, щоб привернути до себе увагу.
Татарчук урвав свою пісеньку, скосив на нього око. Несподівано спитав по-українському:
— Тобі що — до вітру?
— Ум-м-м! — знову промугикав Івась і завертів головою.
Татарчук сплигнув з коня, висмикнув Івасеві з рота кляп.
— Ну, що?
Івась простогнав:
— Помираю… Розв’яжіть…
Татарчуки щось швидко перемовилися між собою, — розв'язали його, і Івась сповз із сідла — важко брьохнувся на землю. Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.
— Пити… Ради Бога, пити… — прохрипів натужно.
Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись, — аж поки висушив до дна. Лише годі відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.
Потім поволі підвівся.
Татарчуки з острахом відступили — такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.
— Ти що?
— Я? Нічого! Не бійтеся! — стенув плечима Івась. — Лише хочу спитати вас — куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?
Молодший відповів:
— Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн, Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю… А ми з Алі — його батраки.
— А тебе як звати?
— Я Керім.
— Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?
— Я тум. Батько мій — татарин, а мати — українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.
— Чому ж мене ви схопили і тягнете хтозна-куди?
Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:
— Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові…
Івась аж присвиснув.
— Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?
— А чому це тебе дивує?
— Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.
— Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?
— Буває, продають… Та я ж не кріпак!
— Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її… Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій — моєму. Скільки — не знаю, але що платив — бачив на власні очі.
— Так ось воно що! — Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею. — То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?
— От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.
— І то правда… А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!
— Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає — аж до Кезлева.[5] Та й зараз царському війську не до нас.
— Чому?
— Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.
— Ось як! — вигукнув Івась, вражений несподіваною новиною. — Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише… Який негідник! Керіме, відпусти мене — я хочу порахуватися з ним! Я уб’ю його!
(Продовження на наступній сторінці)