Врешті Тяпкін, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визнає владу царя, вирішив не наполягати на своєму і просто зняти це питання з переговорів з тим, щоб порушити його потім у Стамбулі, під час одержання "затвердженої грамоти" від султана.
І султан, і хан вимагали, щоб кордоном був Дніпро, а Правобережжя залишалося нічиєю землею. Тяпкін не погоджувався. На кінець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна із сторін не поступалася.
6
Охорону посольського стану несли сеймени Газі-бея. Вони ж доставляли з Ак-Мечеті паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навідувався на Альму, цікавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував і навіть намагався зав'язати дружні стосунки із Тяпкіним та Зотовим. Однак всі розуміли що це хитрий ханський вивідач, і Зотов зразу відшив його, а Тяпкін тримався насторожено. Тільки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкіна, не цурався беєвої дружби і, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав'язати розмову.
Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.
В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по-своєму, без високих, узвичаєних в Росії і на Україні меблів, прибув Газі-бей.
— Салям! — привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.
— Будь здоров, бею, — відповів за всіх Арсен. — Сідай, гостем будеш!
— Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості... Вірніше — на полювання... Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.
— Я хворий, почуваю себе зле, — сказав з-під кожуха Тяпкін.
— А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, — сухо кинув від столу Микита Зотов.
По темному обличчю Газі-бея промайнула тінь.
— А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда-ханум сподівається... Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам-татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку-гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання... Щоб не так сумувала за батьківщиною...
— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.
— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..
— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.
— Яз радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.
— Я теж, — підвівся Роман. Бей зрадів.
— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.
Він вийшов.
— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!
— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.
На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак-Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, .глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур'янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з-під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.
— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по-польськи. — Я радий вас бачити знову.
— Я теж, пане... Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак-Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.
Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.
Козакам теж дали луки й стріли.
Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.
Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.
Здалеку, із-за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак. Газі-бей підняв руку.
— Увага! Пильнуйте!
Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.
Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.
1 раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею — друга, третя... Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.
Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідного чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора І Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.
— Стріляй, пане Арсене! Стріляй! — гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.
Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.
— Шкода! — вигукнула з досадою Ванда. — Втекла... А яке розкішне хутро! Як золото!
— Не шкодуйте, пані, — втішив її Арсен. — Тут, видно, такої дичини багато... Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!
— Наперед дякую, пане.
Вони повернули назад. Коні йшли поруч.
— Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? — спитав Арсен. — Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу...
Вандині очі посмутніли.
— Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці...
— Чому ж то?
— Не побачу я більше вітчизни своє!... Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.
— Звідки це пані відомо? — з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.
— Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа... Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі — розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.
Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч...
— Це так казали купці?
— Ні, я сама так думаю.
— Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?
— Ні. А для чого? — здивувалася Ванда. — Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?
— Пані мудро зробила, — похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.
Вони під'їхали до гурту.
Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.
7
Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з-під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.
— Козаче, ти розумієш, що ти приніс? — раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів:— Ні, ти не розумієш!
— Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, — усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.
Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.
— Що ти хочеш сказати, Василю?
— Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!
— Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?
— Безперечно!
— Як саме?
Тяпкін потер руки, хитро примружився.
— Давайте подумаємо... Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?
— Безперечно, — відповів дяк.
— Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кри
(Продовження на наступній сторінці)