— Прокляття! — заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. — Я уб'ю його!
— Тепер ви все знаєте, панове, — тихо прошепотіла Вандзя. — Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?
Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.
Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування зозулі.
Всі мимоволі вслухалися в те кування, і ніхто не наважувався порушувати тиші, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цій широкій, милій землі?
Та ось зозуля замовкла, і знову настала дзвінка тиша.
Арсен підвів голову і, ні до кого не звертаючись, повторив у задумі останні слова Вандзі:
— Справді, чим же завинила ця жінка? Хіба тим, що любить своїх дітей і хоче бачити їх?
Спихальський похилив голову і довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зітхання і все менше і менше посіпувався вус, видно було, що буря в його душі почала вщухати.
Нарешті він поволі підвів голову.
— Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина... І серце маєш добре... За що і люблю тебе, як брата... Тож хай ця жінка... іде... куди хоче... Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то... — голос його загримів і враз обірвався.
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
— Зрозуміло, Мартине... Вона з нами поїде до Немирова, а звідти — куди захоче. — І повернувся до Ванди:— Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова...
Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:
— Ну от, з цим покінчено... А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди... — Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. — Пан, здається, розуміє по-турецькому, хай прочитає і для пана Мартина...
Новак прочитав і переклав листа.
— Стонайдцять дзяблів! — вигукнув Спихальський. — Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?
— Я відібрав його у Вандзі...
— Невже це полковник Яненченко?..
— Так, це він пише кам'янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова... Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!
— А так, це набагато серйозніше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
— Нам треба негайно мчати до Львова, — сказав Новак.
— Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, — погодився Арсен. — А він уже зватиме, як розквитатися із зрадником!
— Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! — вигукнув Спихальський. — Тепер мені нема чого там робити — ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене... В Україну!
— Друже мій, — Арсен обняв його за плечі, — я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе... Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов'язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!
— Я розумію.
— А до нас ти, гадаю, не забаришся?
— Ще б пак!
— Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце — також! — І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
— Кликали, ясновельможний пане?
— Так, пане Ян, — відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. — Проходь, сідай. —Маю до тебе пильну розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двое — Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від'їзду пані Вандзі.
— Слухаю, ласкавий пане, — сказав він, сідаючи на дзиглик і ставлячи між коліньми шаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?
— Як живеться-ведеться панові у Львові? — запитав Яблоновський.
— Спасибі, добре.
— Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?
— Дякувати богові, ніхто.
— Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю? Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.
— Як розуміти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам'янецькому паші.
— Пан впізнає свою руку? — грізно спитав Яблоновський. Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.
— Пан гетьман жартує? — здивувався Яненченко. — Адже то написано по-турецькому!
— Це тільки засвідчує, що в особі полковника ми маємо хитрого і розумного ворога, який знає не тільки польську, російську мови та латинь, а й турецьку. —Сподіваюся, що пан полковник буде розумний до кінця і не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобів допиту.
— Ясновельможний пане, я не розумію, в чому ви обвинувачуєте мене! — вигукнув Яненченко, підвівшись із дзиглика.
— У зраді, пане! — з притиском сказав Яблоновський. — В тому, що ви хотіли здати Львів туркам!
— Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
— Вигадка? — Яблоновський іронічно усміхнувся. — Я теж хотів би вірити, що це тільки чиясь вигадка, бо пригрів у Львові і взяв на королівську службу пана я. Однак докази такі, що я не маю ні найменшого сумніву в правдивості їх!
— Докази? Хотів би я їх почути або побачити!
— Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани Спихальський і Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили пані Ванду Спихальську. Рятуючи своє життя, жінка розповіла, від кого одержала лист.
— Я повторюю — це наклеп!
— Слідство з'ясує все, і ви матимете змогу на суді довести свою невинність. А зараз дозвольте вашу шаблю!
Спихальський і Новак стали обабіч полковника, який тремтячими руками відстебнув від пояса шаблю і поклав на стіл перед воєводою.
— Відведіть його в темницю, панове! Та поставте кмітливих вартових!
ЗАПОВІТ КОШОВОГО
1
Ні того літа, ні взимку Кара-Мустафа не напав на Київ. Несподівано становище Туреччини ускладнилося: Австрія, Венеція та німецькі князівства оголосили хрестовий похід проти Османської імперії. Папа Інокентій XI примусив католицьку Польщу приєднатися до цієї коаліції, і хоча Річ Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними війнами та шляхетськими міжусобицями, король Ян Собеський вів з Австрією трактат про взаємодопомогу і зобов'язався виставити сорок тисяч війська. Тому Кара-Мустафа почав готуватися до великої війни на заході. До того ж запорожці спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували відбудовані яничарами фортеці в гирлі Дніпра, що мали стати опорними базами турків.
Виснажені й розорені багаторічними війнами, Росія та Лівобережна Україна здобули нарешті на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого відтепер сягала тільки на Лівобережжя та Київ з невеликою територією на захід та південь від нього, обмеженою річками Ірпенем та Стугною, доукомплектовував свої поріділі полки і посилав тисячі грабарів на будівництво оборонних споруд у Києві.
Після невдалого походу на Лівобережжя Юрій Хмельницький нікуди більше не потикався з Немирова. Та й у самому Немирові відчував себе, як на вулкані. Все літо й осінь на Поділлі вибухали повстання. Загони запорожців, послані Сірком, піднімали людей на боротьбу проти турецько-татарських загарбників та ненависного запроданця Юрія Хмельницького.
Тільки з настанням зими повстання почали затухати. Люті морози і глибокі сніги змусили повстанців згорнути бойові дії: запорожці потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
(Продовження на наступній сторінці)