— Ну що, Арсене, світ не без добрих людей? — удавано веселим усміхом зустрів його Палій, рукою показуючи на невеличку, причепурену вже хатину. — От і скінчилася для багатьох із наших людей важка зимова подорож, якій, здавалося, не буде кінця. Всі пристроєні, мають теплі притулки, татари сюди, на Полісся, доходять рідко, а ми тепер можемо мандрувати далі: спочатку до київського воєводи, а потім — на Січ... Чи як ти гадаєш? — Помітивши гіркоту на стиснутих вустах Арсена та біль у його почервонілих очах. Палій поспішив сам відповісти на своє запитання: — Знаю, знаю, рвешся до Криму... У тебе зараз одна думка — розшукати і визволити Златку і Стеку... Але потерпи, голубе! Доберемося ми й до Криму, а якщо потрібно буде — то й до самого Вельзевула в пекло!..
— Спасибі, батьку, — тихо промовив Арсен. — Робіть як краще... Бо, справді, у мене зараз одна думка. Вона, мов їжак, товчеться в моєму черепі і ні вдень ні вночі не дає мені спочинку... Я не заспокоюся доти, доки не знайду своїх, доки не визволю їх і не відомщу винуватцям їхніх нещасть і поневірянь... Об однім прошу — не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше!
Палій обняв свого молодого друга і міцно притис до грудей. А ранком наступного дня, коли сонце тільки-тільки показалося з-за зеленого бору, з села виїхав загін запорожців і риссю помчав Білогородським шляхом на схід.
4
Київський воєвода князь Петро Шереметьев хворів, і сотник Туптало направив запорожців до Патріка Гордона, який на цей час одержав звання генерала і прибув до Києва для проведення фортифікаційних робіт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхнє місто, і в одному із затишних провулків, поблизу золотоглавого Софійського собору, зупинилися перед чималим дерев'яним будинком з фарбованими дощаними наличниками і двома задерикуватими — теж дощаними — півнями на дахові.
Гордон стояв у жарко натопленій світлиці перед широченним столом, на якому лежали карти Києва і його околиць, виконані ним самим, але дивився не на них, а на щойно закінчений план великого двоповерхового будинку і думав, що цей його майбутній власний будинок має бути красою і пишністю не гірший за будинок самого воєводи. Слава богу, цар не поскупився на подарунки після переможного закінчення тяжкої чигиринської кампанії, і він тепер може вважати себе багатою людиною. Він ніколи не був пустопорожнім мрійником. Він був людиною дії, рішучою і наполегливою. Але зараз, коли доля після багатьох ударів стала милостивою до нього, чому б йому і не помріяти у свої сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут, у Росії, він не досягне того, чого міг би досягти у себе на батьківщині, де батько здобув титул герцога, а королем Англії став двоюрідний брат Карл. Однак і на свою долю не міг ремствувати... До нього прийшли влада і багатство.
На його витонченому, виразному обличчі блукала ледь помітна загадкова усмішка, що так подобалася жіноцтву, а голубі очі, затінені густими рудуватими віями, затуманилися від раптово набіглих спогадів і думок. Він не зразу зрозумів, чого до покою зайшов стрілець і двічі погукав: "Пане генерал! Пане генерал!" Тільки перегодя запитав:
— Чого тобі?
— До вас запорожці... Кажуть, — важлива звістка.
— Хай заходять! — Генерал підняв брови і, впізнавши Звени-гору і Воїнова, радісно вигукнув:— Ба, ба, ба! Старі знайомі! Козаки вклонилися.
— Так, це ми, ваша вельможність, — сказав Арсен.
— Ну, якщо це ти, козаче, із своїми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне.
— Так, пане генерал, ми щойно прибули з Немирова, від гетьмана Юрія Хмельницького.
— Ого!
— Турки готують наступного літа похід на Київ і Лівобережжя. Кара-Мустафа вважає, що Київ — ключ до всієї України.
— Ось як!.. Спасибі, друзі, за вісті. Я негайно доповім воєводі і гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрічі непроханих гостей... А вас буде нагороджено.
— Ми особисто не потребуємо ніякої нагороди, пане генерал, — казав Арсен. — Але в селі Новосілках, на Ірпені, за Білогородкою, залишилися наші родини без ніяких засобів... Якщо ваша ласка, розпорядіться допомогти їм харчами і зерном для посіву.
— Гаразд, я подбаю про це... А ви ж куди?
— А ми на Запорожжя... Наші друзі теж повинні негайно знати про наміри турків.
— Далека дорога... Я зараз віддам розпорядження, щоб вас із військових складів забезпечили сухарями, пшоном і солониною.
— Велике спасибі... Тоді вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, — вставив Палій, — дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустріти зараз не тільки чотириногу дичину...
Гордон усміхнувся і міцно потис руки козакам.
— І таке розпорядження дам!
5
До самого Чигирина лежали глибокі сніги, і козаки по бездоріжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останній день раптом з півдня дихнув теплий вітер, і чигиринська Кам'яна гора, куди з'їхали опівдні подорожні, щоб подивитися на руїни міста, загомоніла веселими весняними струмками.
Постоявши півгодини на крутому шпилі і з сумом надивившись на мертві руїни колись могутнього замку, на розкопані турками, запустілі вали і приметені снігом згарища будинків, вершники рушили знову в дорогу.
За Суботовим Роман, який їхав попереду, раптом крикнув:
— Татари!
Всі зупинилися. Справді, в долині, якраз на їхньому шляху, стояло кілька вершників у кудлатих овечих шапках і таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стриміли луки і круглі шкіряні щити. Видно, вони були вражені несподіваною зустріччю не менше, ніж козаки, бо теж зупинилися і не знали, що робити — тікати чи оборонятися.
— Нас більше, браття, — сказав Палій, витягаючи з піхов шаблю. — Здається, підмоги їм ждати нізвідки — всюди голий степ.
Козаки стояли на горбі, і їм було видно на кілька верст навкруг. Ніде нікого!
Арсен і Роман скинули рушниці.
— Не будемо ризикувати, — пояснив Арсен. — Двох-трьох покладемо, а решту візьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!
Раптом один із супротивників підвівся на стременах і замахав над головою шапкою.
— Гей, урус, не стріляй! — долинув його крик. — Моя не татарин! Моя калмик єсть!.. Не стріляй!.. Моя — друг єсть!
Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палія.
— Що будемо робити, батьку Семен? Може, и справді це калмики? Торік їхній князь з чотирма тисячами вершників допомагав нам під Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчаків... До того ж це піддані московського царя!
— Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? — гукнув Палій. Вершники щось швидко залопотіли по-своєму. Потім несподівано для козаків зняли з-за пліч луки і кинули на сніг.
— Моя вас не чіпай!.. Твоя нас не чіпай! — долинув крик. Козаки заховали шаблі в піхви, наблизились. Молоді смагляві чорноокі батири сторожко дивилися з-під волохатих шапок, однак страху не виявляли.
— Хто ви і як тут опинилися? — спитав Арсен.
— Наша повертай додому... В Чорний степ повертай, — відповів кремезний вилицюватий калмик. Видно, він один трохи розумів по-російському, бо його товариші байдуже розглядали козаків. — Один батир заслаб... Добре заслаб... Дуже добре заслаб... Маломало не вмирай... Не простий батир... Княжич калмицький...
— Ага, ясно, — кивнув головою Арсен. — Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький світ!
— Моя посольство супроводжай...
— Посольство? Яке посольство?
— Калмицький князь посилай посольство до турецький султан... Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це і був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав.
— Ну, кажи ж, яке посольство?
Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках.
— Щось тут, хлопці, не все чисто, — промовив Палій. — Видно, товмач бовкнув зайве і одержав за це нагінку... Доведеться допитувати інакше... Чи не думає калмицька орда переметнутися до турків?
Він витяг шаблю. Те ж саме зробили й інші козаки.
— Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бік султана? Відповідай, батире! Інакше і тобі, і твоєму княжичу смерть!
Палій не жартував. Його сірі очі блиснули крицею, а в голосі прозвучали суворі нотки.
Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотів по-своєму. Княжич, зігнувшись і тримаючись руками за живіт, мовчки слухав свого супутника, а потім нетерпляче тупнув ногою і знову схопився за живіт. На його обличчі з'явився вираз гострого болю.
— Заховай шаблю, урус, — сказав кланяючись товмач. — Моя все казать... Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий земля, кращий степ, більше вода... Чорний степ — чорна земля, маломало вода, зовсім мало-мало дерево... Тут — красива земля, багато-багато вода, а людей нема... Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, їздить тут в своя кибитка... Калмик хоче переселитись тут!.. Козаки мовчки переглянулись.
— Ну, а далі? — спитав Арсен. — Чого ж ви їхали до султана?
(Продовження на наступній сторінці)