— Я не боюся тебе... Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинців, як ти кажеш, — вивернувся Юрась. — Отже, потерпи трохи... Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей...
— Тоді чого сидіти тут?
— Як це? — не зрозумів Юрась.
— Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв'язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю... Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко... Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших — турецького султана і кримського хана, які за останні п'ять-десять років винищили пів-України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу...
Юрась зблід. Ледве стримуючи себе, сказав:
— Як же мислить собі кошовий Сірко моє повернення в лоно народу нашого? Навіть коли б я хотів це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять!
— Ми допомогли б. Аби тільки на це ваша згода.
— Отже, Сірко пропонує мені зраду?
— Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну... Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою.
— То мої союзники!
— То наші найлютіші вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батий, — до ноги винищує населення... Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.
— Ти ще хлопчисько — і нічого не розумієш! — вигукнув роздратовано гетьман. — Жорстокість і насилля — невід'ємна ознака всякої влади.
— Так, влада — це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість... Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?
Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто-небудь намагався передивитися його.
— Сірко знав, кого посилав, — з притиском промовив він. — Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш відати, що часто язик — наш ворог і через нього не одна голова злетіла з пліч!..
Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрія Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навіть шаленої, від погрози до рішучого вчинку — один крок. Побачивши, як люто блиснули чорні гетьманові очі, він здригнувся і пожалкував, що був такий відвертий.
— Ясновельможний пане гетьмане... Але Юрась перебив його.
— Всі запорожці — мої вороги! Коли б я міг, то всіх віддав би султанові на каторгу! І ти був би серед них не останній!
Хто зна, чим би кінчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися двері і на порозі не виросла постать Семена Палія. Гетьман отетеріло дивився на незнайомця, за яким з темних сіней ввалювалися в покій озброєні люди. Здавалося, йому відібрало зненацька мову.
— Слава богу, ми встигли! — вигукнув Палій, кидаючись до Арсена і розрізаючи у нього на руках вірьовки.
— Арсене! Брате! — Роман схопив Звенигору в обійми, міцно поцілував у щоку. — Так ми перехвилювалися за тебе!
А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський і радісно, мало не плачучи, усміхався. Вуса його настовбурчилися і ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обіймів, пан Мартин згріб козака у свої ведмежі лапи і міцно притиснув до грудей.
— Живий, голубе! Живий, холера! — загув Арсенові на вухо — Ось скинемо ми тобі штани та всиплемо духопелів, лайдаку ти мій любий, щоб знав, як лізти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на ліпше!
Відштовхнувши Арсена від себе, він насправді дав йому міцного ляща по спині і кулаком витер мокру щоку. Радість поляка була така безпосередня і щира, що Арсен, сміючись, схопив його за плечі і чмокнув у шорсткі, мов дротини, вуса.
— Дякую, Мартине! Дякую, братове, — вклонився він і враз посерйознішав. — Гадаю, ви сюди завітали ненадовго?.. Діло зроблено — тож пора, мабуть, прощатися з господарем цієї хати?
Всі повернулися до Юрія Хмельницького. Гетьман укляк за столом і повними жаху очима дивився на обсипаних снігом козарлюг, які хтозна-звідки і як ввірвалися сюди.
— Чолом, пане гетьмане! — сказав Палій. — Правду мовити, не сподівався я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться... Либонь, літ сімнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися...
— Ти хто? — хрипко спитав Юрась.
— Був колись козаком Ніжинського полку... Пам'ятаєш такий?
— Пам'ятаю...
— А зараз — вільна птаха: абшит одержав... Став запорожцем...
— Чого ж ти хочеш від мене?
— А нічого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе — невже ти справді син Богданів?
— Тобто?
— Не віриться... Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Україні, вишкребку, він тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня!
— Ти хочеш убити мене?
Вони твердо дивилися один одному в вічі. Були майже ровесники. Палій, правда, був на кілька років старший, але мав вигляд навіть молодшого. Доля звела їх сьогодні і поставила віч-на-віч. Один з них уже був широко знаний як на Україні, так і далеко за Ті межами, про другого ще майже нікому нічого не було відомо. Один закінчував свій шлях, сповнений тривог, ударів долі, злетів і падінь, хоча й не знав про те, другий теж не міг прозирати майбутнього, але доля судила йому ще довге життя, сповнене не менших тривог, ударів, злетів і падінь. Один зажив слави великого нещасливця в особистому житті, руйнівника і губителя вітчизни, мучителя і жорстокого вбивці; другий ще не мав ніякої слави і навіть не підозрював, що стане відомим на всю Україну.
І ось доля звела їх і поставила одного проти одного: хирлявого, слабовольного Юрася Хмельницького і високого, дужого, мов дуб, сильного духом Семена Палія.
Побачивши, як розширилися від жаху очі гетьмана, Палій гірко усміхнувся і сказав:
— Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибениці, Юрію!
— Чому ти мене так називаєш?
— Бо ми ж товариші... Вилетіли з одного гнізда: Київська колегія — наша альма-матер.
— Ти вчився разом зі мною в колегії?
— Так, тільки на два чи на три роки я був старший. До речі, тут, у Немирові, жив ще один твій товариш і співучень по колегі!...
— Хто ж це?
— Ти його добре знаєш — Мирон Семашко...
— Мирон Семашко?
— Якого ти кинув у смердючу яму і наказував лупцювати киями по ногах!
— О боже!
— Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде... За одного Мирона тебе варто б розп'ясти! А скільки ти вигубив люду разом зі своїми турками й татарами — годі й полічити!..
Юрась тремтів і поволі опускав голову. Кожне слово козака падало на нього смертним вироком, і йому ставало ясно, що пощади не може бути.
На якусь мить у покої запала тиша. Всі дивилися на схилені плечі гетьмана, на його опущену голову, на якій чорний чуб уже почав вкриватися сріблястим інеєм, на бліде, мов у мерця, обличчя і тонкі кисті рук, що лежали безживне на столі, а бачили, — звичайно, кожен по-своєму, — спалені міста і села, татарські чамбули, що гасали по Україні, валки невільників і невільниць, тисячі трупів, розкиданих по степах і обглемеданих вовками і здичавілими собаками. І кожен розумів, що перед ними сидить людина, на совісті якої значна частина всіх цих нещасть. І якими б високими, на її думку, цілями не керувалась вона, виправдання їй немає.
Тишу порушив Палій.
— Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вітчизною нашою? Що полишив після себе?.. Одну руїну! Страшну руїну... І хто зна, чи знайдеться сила, яка підніме наш край з цих руїн?.. А все почалося з тебе та Виговського. Це ви своїми зрадами занапастили творіння рук Богданових! З вас почалися всі нещастя краю і народу нашого! А мали ж військо, силу, владу... Ех!.. Дурні, нерозумні голови... Не бійся, ми не стратимо тебе... І знаєш чому?
Юрась довго сидів непорушне. Потім, видно, до його свідомості дійшли останні слова козака, і він поволі підвів голову. Однак не проронив ні слова. Тільки в очах стояло запитання — чому? — та десь у глибині спалахнула іскоркою надія.
— Тому, що ти — син Богданів! — з притиском сказав Палій. — Тільки заради світлої пам'яті батька твого даруємо тобі сьогодні життя!.. Ти як думаєш. Арсене?
— Я теж так думаю... От тільки що робитимемо з ним? Залишити тут небезпечно: зразу по нашому відході зчинить ґвалт... Зв'язати хіба?
Всі задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.
(Продовження на наступній сторінці)