«Чорний екватор» Володимир Малик — сторінка 33

Читати онлайн пригодницьку повість Володимира Малика «Чорний екватор»

A

    Судорожно посіпуючись всім тілом, удав розслабив кільця і, здихаючи, могутнім хвостом трощив кущі і приминав навколо високу траву. Майкл був ще живий і довгими руками загрібав до себе повітря. Вони лежали поряд — Майкл і удав — обидва довгі і сірі.

    Кребс злодійкувато оглянувся, перехрестився і вистрілив Майклові прямо в серце. Тепер можна було не сумніватися, що він не воскресне!

    Зробивши свою чорну справу, Кребс хотів уже шурхнути в кущі, як раптом тріск зламаних гілок і крики багатьох людей примусили його оглянутись. З несподіванки він прикипів на мить до землі: з підгір'я прямо до нього бігла група негрів, попереду мчав Джомо Карумба.

    — Здавайся, капітане! — долетів його голос.

    Кребс кинувся стрімголов у кущі. Мерщій до лісу! Там, у темних хащах, можна заплутати слід і заховатися!..

    Мов вихор, летів він по галявині, не відчуваючи, як колючі чагарники рвуть на ньому одяг і шкіру, боляче стьобають по обличчю. "Дурень! — картав він себе. — Чому не тікав раніше? Ясно ж було, що постріли Майкла приведуть сюди негрів!"

    Тимчасом переслідувачі, наткнувшись на труп Майкла, на мить зупинилися. Джомо витер з обличчя піт і мовчки глянув на Антоні. Лікар нагнувся до потерпілого, щоб послухати пульс, але відразу ж і випростався.

    — Мертвий! — промовив він. — І доконав його, очевидно, інший удав — Кребс… Гляньте — це рана від кулі! Просто в серце!

    — Хоч вони й варті один одного, — кивнув Джомо головою в бік удава і Майкла, — але такої смерті я не бажаю найлютішому ворогові!.. Вперед, друзі!

    Джомо кинувся за капітаном, згоряючи від бажання піймати ненависного ворога.

    Кребсу явно не щастило. Вискочивши з чагарників, що затримували біг, він рвонувся через кам'янистий майданчик до лісу. Майданчик поволі піднімався вгору, але капітан зопалу не помічав цього. Страх подвоював його сили і гнав уперед. До лісу лишалося не більше ста кроків. Раптом крик відчаю вирвався з грудей втікача: майданчик стрімко обривався вниз. Тільки якихось двадцять ярдів відділяли його від протилежного боку урвища, але вони були непереборні!

    Мов загнаний шакал, Кребс зіщулився і з стогоном упав на землю. Виходу не було, — праворуч піднімалася стрімка скеля, ліворуч і попереду було глибоке урвище, позаду — переслідувачі…

    Він приліг за каменем, готовий дорого продати своє життя. Як тільки з чагарників показався Джомо Карумба, Кребс відразу ж вистрілив у нього. Але згарячу схибив.

    Джомо заліг з своїми людьми за чагарниками. На кілька хвилин запанувала тиша. Кребс причаївся і чекав слушної нагоди, щоб вистрілити вдруге і тепер уже напевне.

    Джомо наказав двом бійцям обійти скелю і, якщо можна, піднятися на неї з протилежного боку. Разом з ними пішов і Антоні. Звідси, з чагарників, теж легко можна було влучити в Кребса, але Джомо хотів узяти його живцем.

    Незабаром на скелі з'явилися повстанці.

    — Містер Кребс, опиратися безглуздо! Кидайте зброю!

    Ошелешений капітан підвів голову: на скелі стояв Антоні Райт і з ним два негри.

    Капітан швидко підняв карабін і вистрілив, але Антоні встиг відхилитися. Куля дзвякнула об камінь і рикошетом пішла вбік.

    Бачачи, що ворог не здається, Антоні прицілився і натиснув на спусковий крючок. Кребс здригнувся і випустив зброю: куля розтрощила йому кисть. Цією миттю скористалися повстанці, що засіли в чагарниках. Вони кинулися до ворога і схопили його.

    — От і кінець, капітане! — тихо промовив Джомо.

    Кребс стогнав від болю. Коли підійшов Антоні, він люто глянув на нього і запитав:

    — Ви розстріляєте мене?

    — Ми маємо право і повинні розстріляти вас за злочини, які ви вчинили, Кребс, — відповів лікар.

    — Неправда, Райт! Я не чинив ніяких злочинів! Ви мстите мені за Дженні!

    — За Дженні? — здивувався Антоні. — Ви помиляєтесь. Для мене більше не існує Дженні Ніксон. Ми всі, і я в тому числі, судитимемо вас не за Дженні, а за вбивства невинних людей, за катування і знущання! А Дженні… — це теж одна з ваших жертв, Кребс!

    Капітан застогнав — чи то від болю, чи то від звіриного відчаю — і опустив голову. А навколо стояли ті, кого він не вважав за людей, кого хотів знищити, щоб на їх споконвічній землі утворити державу переможців — країну білих експлуататорів… Обличчя негрів були рішучі й суворі, немов викарбувані з міцного чорного африканського каменю. І, глянувши на них, Кребс зрозумів, що пощади для нього не буде…

    ВІД'ЇЗД

    На другий день після розгрому карального загону Кребса десятки винищувачів і бомбовозів атакували гірський район May. Сотні бомб було скинуто на мирні негритянські краалі, єдина провина яких полягала в тому, що вони необачно розташувалися в цьому глухому районі. Чорний дим вибухів, змішаний з пороховим гаром, слався над зеленими лісами і голими пустинними скелями. Перелякані люди кидали свої спалені оселі і тікали в гори, щоб у печерах і каньйонах, у хащах лісів і темних ущелинах знайти порятунок.

    На табір повстанців спочатку налетіли винищувачі, їх вогнем було вбито кілька бійців. Тоді Джомо наказав усім сховатися в хащах і печерах.

    Ледве встигли люди розбігтися, як кілька бомбовозів виринули з-за гори і скинули на табір десятки важких бомб. Когось зачепило осколком — в перервах між вибухами лунав пронизливий зойк пораненого.

    Надвечір небо затягнуло хмарами. Пішов дощ. Цілу ніч бушувала гроза. Джомо радів: у негоду можна було не боятися нападу ворога. Непроїжджі дороги, савани й підгірські буші надійно захищали повстанців від каральних експедицій поліції та регулярних військ. А загонові з десятками поранених і хворих так потрібен був спочинок!

    Потоки води ринули на землю, перетворивши її в суцільне багно, і зупинили готові до нападу ворожі з'єднання.

    Минали дні. Під вмілими руками Антоні видужували поранені й хворі. Коване допомагала лікареві, сама вчилася обробляти й перев'язувати рани.

    Одного разу, сидячи ввечері біля багаття у великому вогкому курені, Антоні обняв Джомо за плечі і сказав:

    — Сьогодні останній поранений звівся на ноги, Джомо… Я виконав свій обов'язок!

    — Отже, ти хочеш від нас піти, Антоні? — спитав Джомо, тепло дивлячись в очі друга.

    — Так, мені треба їхати… Але я завжди буду з вами і в далекій туманній Англії розповім про вашу справедливу боротьбу. Тепер я вже не писатиму книжки про хвороби тропічного пояса, хоч мріяв написати її, бо знаю, що основний ворог африканців не хвороби, а кребси і ніксони! Ось про це я писатиму й говоритиму скрізь!.. Отож і в Англії я знайду спосіб допомогти вам у боротьбі за свободу!

    — Любий друже! — промовив схвильовано Джомо. — Ми будемо тобі сто років вдячні, коли ти розповіси світові правду про страхіття, що діються на нашій землі, про те, як нас щодня і щогодини мордують і вбивають білі колонізатори!

    — Обов'язково, Джомо, розповім!

    З смутком у серці проводжав Джомо лікаря до залізничної станції. Невеликий загін, що йшов з ними через савани, повернувся назад, і друзі вдвох під покровом темної дощової ночі продовжували путь до залізниці.

    Йшли мовчки, тримаючись на деякій відстані один від одного. Попереду — Джомо, позаду — Антоні. В непроглядній темряві ліворуч світились вогні на залізниці — по них орієнтувався Джомо.

    На одному з горбів Джомо зупинився і показав на одинокий вогник праворуч.

    — Там — Бруконвіл! Може, той вогник горить у вікні міс Дженні?.. Ти не хотів би перед від'їздом попрощатися з нею, Антоні?

    Лікар теж зупинився. Довго мовчки дивився на мерехтливий вогник, що сиротливо горів у густій темряві ночі. Потім зітхнув і відповів:

    — Не треба, Джомо. Якщо доля коли-небудь зведе нас, я щиро потисну їй руку як давньому другові… Ходімо швидше! О третій годині нам треба бути на станції!

    І вони зникли в мороці глухої тропічної ночі.

    ЕПІЛОГ

    Минуло кілька років. Чимало змін принесли вони народам чорної Африки, які повстали на боротьбу проти колонізаторів. Деяким народам великого континенту пощастило вирватися з колоніального ярма. В Кенії могутній визвольний рух був жорстоко придушений, тисячі повстанців загинули в нерівних боях, десятки тисяч і досі знемагають у тюрмах і концтаборах. Але боротьба триває, знову наростає народний гнів, готовий вибухнути з новою силою.

    Наприкінці 1958 року в столиці Гани Аккрі відбулася конференція народів Африки. На ній були представники всіх африканських країн. Була там і делегація від Кенії. Серед кенійських делегатів, що таємно виїхали з своєї країни, вирізнявся один велетенським зростом і могутньою силою. Він виглядав молодо, але в чорному кучерявому волоссі його пробивалася рання сивина, а між бровами залягла глибока зморшка. Це був Джомо Карумба.

    На одному з засідань голова надав йому слово. Як тільки Карумба підвівся з місця і попростував до трибуни, в залі загриміли оплески: слава відважного борця за свободу Кенії перелетіла кордони, його ім'я стало відомим далеко за межами батьківщини.

    Вийшовши на трибуну, Джомо окинув поглядом зал і підняв руку. Оплески затихли. В глибокій тиші урочисто пролунали його слова.

    — Друзі! На наших очах розпадається заржавілий ланцюг колоніалізму, викуваний ненажерливими банкірами і плантаторами. Немає сумніву в тому, що ще при житті нашого покоління багатостраждальна Африка, нарешті, здобуде свободу і, як рівний рівному, подасть руку дружби всім народам світу!

    Грім оплесків знову сколихнув зал. Делегати схопилися з своїх місць. Почулися вигуки: "Свободу Африці! Геть колоніалізм!" Даремно голова намагався заспокоїти збуджених людей — його дзвінок тонув у гаморі, що, як шум морського прибою, перекочувався з одного кінця залу в інший.

    Тоді Джомо підняв обидві руки і заспівав. Могутній голос деякий час змагався з оплесками і неймовірним галасом, але поволі переміг їх своєю силою й красою. Зал на хвилину затих, прислухаючись, потім підхопив слова пісні, і вона, мов гімн, урочисто залунала під високим склепінням.

    Скеля стоїть кам'яна —

    чорна гранітна стіна…

    Биймо!.. То ж прийде той час,

    що розпадеться вона!..

    Ще не стихли останні звуки пісні, як до трибуни, розштовхуючи делегатів, кинувся якийсь білий. Він схопив Джомо в обійми.

    — Антоні! — вигукнув радісно Джомо. — Я знав, що знову зустрінуся з тобою, мій дорогий побратиме!

    Вони взялися за руки — чорний і білий — і так стояли перед залом, що вибухнув новими оваціями.

    1

    Аскарі — полісмени-негри.

    2

    Кікуйю — основна народність Кенії.

    3

    Асегай — спис.

    4

    Панга — довгий важкий ніж.

    5

    В Англії існує закон, за яким весь дворянський маєток передається в спадщину найстаршому синові. Молодші сини, одержавши деяку грошову компенсацію, найчастіше їдуть шукати засобів до життя в колонії.

    6

    Індуна — слуга вождя або жерця.

    7

    Дуро — різновидність зернової культури.

    8

    Сімба — лев (кікуйю).

    9

    Ндофу — слон (кікуйю).

    10

    Ярд — англійська міра довжини, що дорівнює 0,9144 метра.

    11

    Кеньятта — керівник Союзу африканців Кенії.