— Я мав щастя і нещастя, а чому — дізнаєтеся пізніше, народитися у сім’ї наймогутнішого на Русі галицького князя Ярослава Володимировича, прозваного за розум та знання багатьох мов Осмомислом. Я, як і всі ми, прямий нащадок Рюрика, Святослава, Володимира Красне Сонечко, Ярослава Мудрого. Далі мій родовід іде від Ярослава старого через його сина Володимира до галицького Ростислава, що став князем Тмутороканським. Там, у Тмуторокані, він був отруєний підісланими з Візантії вбивцями. Отже, Тмуторокань — і моя вотчина! І Ярославнина! Тепер ці землі стали половецькими — багаті та привільні землі над синіми морями. То земля незнана. Я її ніколи не бачив, але чув перекази про неї, про її красу, і в моєму серці змалку жила мрія пошукати колись шляху в невідомий город Тмуторокань. Там якийсь час княжив і мій прадід Володар Ростиславович, що змушений був під натиском своїх братів-князів та половців залишити ті землі і перебратися в Перемишль, що належав йому. Його син, а мій дід Володимир, або Володимирко, як його частіше називали і в сім’ї, і в народі, дякуючи розуму і силі, ще в далекому 1141 році об’єднав усі галицькі землі, що відтоді під його рукою простяглися від Сяну до Дунаю та теплого грецького моря, де колись жило споріднене нам плем’я тиверців, а ще раніш — германське плем’я готів, вихідців з-над берегів холодного Балтійського моря, що називалося просто Болотом. Мій батько успадкував ці землі. Я, виконуючи батькову волю, не раз спускався Дністром униз, до тих місць, оспіваних готським хроністом Йорданом, католицьким єпископом, у його латинській хроніці "Про походження та історію готів". Це були щасливі молоді літа мого життя. Оточений ученими мужами, що навчали мене і книжної премудрості, і чужих мов — грецької, латинської, угорської, польської, і військової справи, і музики та співу, я багато подорожував по прекрасній Галицькій землі, вочевидь спостерігаючи те, про що вичитував у наших літописах, у ромейських хроніках Прокопія, Феофілакта Сімокатти, Менандра та пізніших хроністів Східного та Західного Риму. Я ходив тропою імператора Траяна, по якій ромейські легіони приходили з далекої Італіки захищати Дакію від готів та інших чужих племен, що нападали з Поля на Імперію, здирався на високі оборонні вали між Дністром та Дунаєм, ночував на піщаній косі, яка відділяє Дністрове гирло від моря, і там під місяцем, під шепіт ласкавих морських хвиль, мені вчувалися голоси красних готських дів, що співали на березі синього моря.
Я не обділений був, повторюю, щастям змалку: цілими днями я просиджував у великій бібліотеці, де зберігалися книги мого вельми вченого діда Володимира. І не тільки читав, а й сам, коли підріс, почав писати і записувати різні цікаві бувальщини з життя Галицького князівства, його князів та бояр, попів та смердів. Згодом я зрозумів, що це справжній літопис, і, переписавши давні, ще дитячі записи заново в товсту книгу, вже свідомо став заносити до неї найбільш важливі події галицького життя.
Та недовго тривало моє щастя.
Нас було в сім’ї четверо дітей — я, найстарший, за мною на півтора року молодша сестра Анна[39] потім — Євфросинія, котру тепер ми з легкої руки Ігоря звемо Ярославною, і наймолодша — Вишеслава, її видано заміж за князя великопольського та Калішського Одона, і вона стала відламаною гілкою в нашому роду.
Анну, що була майже ровесницею мені і нерозлучною учасницею моїх дитячих ігор і забав, я дуже любив. Але батько рано розлучив нас. Їй ще не виповнилося і восьми років, як він віддав її на виховання в Угорщину, заручивши з наслідником угорського престолу. Ця розлука була для мене першим відчутним ударом долі: від’їзд Анни спустошив моє серце, і я зрозумів, як то тяжко втрачати близьких людей. А тепер я втратив майже всіх, окрім Ярославни. То ж можна уявити, якою радістю для мене було повернення любої сестриці додому, — угорський король раптом передумав одружувати з нею свого сина. Їй уже було дванадцять років, наша дружба тривала ще майже два щасливих роки, а потім її було віддано за князя Мстислава Ростиславича у Білгород, а мене одружено з Болеславою, дочкою чернігівського князя Святослава Всеволодовича, теперішнього князя київського.
Ви, старші, пам’ятаєте це весілля у Чернігові. Мені виповнилося п’ятнадцять літ, Болеславі звернуло на п’ятнадцятий. Вона була гарна дівчина, і, хоча це був шлюб династичний, як водиться між князями, королями та імператорами, ми скоро сподобалися одне одному, а згодом і покохалися. Після весілля ми, молоді, довгий час гостювали в Чернігові, і там я близько зійшовся з тестем та тещею — князем Святославом та княгинею Марією Васильківною. Вони мене полюбили як сина, і ми в спільних розмовах усе більше пізнавали одне одного, читали літописи, співали разом зі Славутою пісень, їздили на соколині лови, а вечорами, коли за столом збиралася вся родина, князь і княгиня розповідали про князів нинішніх і давніх, про військові походи та січі, згадували нерідко боярина Яна Вишатича, уславленого і неперевершеного співця, пісні та билини якого живуть і понині. Тоді ж мати князя Святослава купила у спадкоємців Яна його землю за 700 гривень.
Ці спогади і зараз зігрівають мені серце. Князь Святослав, досвідчений воїн і смислений муж, був дещо стриманий у своїх почуттях, а Марія Васильківна, жіночим своїм серцем відчувши нашу щиру любов з Болеславою, стала мені другою матір’ю, розповідала нам з Болеславою про своє дитинство, проведене в Полоцьку, про прадіда, князя-ворожбита Всеслава, про юного брата Ізяслава, що засмутив їй серце на все життя, загинувши в бою з Литвою. Єднало нас і те, що і в її жилах, і в моїх тече якась частка гарячої крові грецьких імператорів.
Розповідаю вам про це для того, щоб ви зрозуміли, чому й до цього часу, незважаючи на ранню смерть Болеслави, тесть і теща ставляться до мене приязно, хоча теж, як і інші князі, бояться прогнівити мого батька Ярослава.
Ох, Болеславо, Болеславо! Як рано ти пішла від мене разом з нашим маленьким синочком! Як осиротила мене і навіки забрала з собою радість з мого серця!
Це страшне лихо трапилося наприкінці того ж року, що так щасливо розпочався для нас. Після пологів, подарувавши мені синочка, Болеслава почала поправлятися, розквітати, наливатися материнським щастям, жіночою красою і силою. Я, молодий батько, був щасливий, тішився своїм первістком і красунею жоною, упадав біля них, не відходячи ні на крок у ті хвилини, коли Болеслава купала малого, годувала та, присипляючи, наспівувала йому колискових пісень.
Але тут Бог позаздрив нашому щастю. В Галичі почався мор, що у латинян зветься тифусом. Одною з перших захворіла Болеслава, а за нею і синок. Горіли обоє як у вогні, страждали від болю в животі, а невдовзі згасли навіки.
Той нещасливий рік — 1166-й — приніс у нашу сім’ю ще одне нещастя, — Ярославна знає про це, мабуть, краще за мене.
Мати наша, княгиня Ольга Юр’ївна, дочка київського князя Юрія Довгорукого, була віддана батькові не по любові, — їх подружили батьки у корисливих цілях. Так трапилося і трапляється в князівських родинах часто. Але іноді такі династичні шлюби стають щасливими: між молодими розгорається палке кохання, що триває все життя, як ось у Святослава Всеволодовича та Марії Васильківни або у Ігоря з Євфросинією. У мене з Болеславою було б, мабуть, так само. Та буває і навпаки — на все життя лишається холодність, нелюбов, що переходить у ворожду. Так трапилося і між нашими батьками. Прожили вони спільно півтора десятка літ, народили сина та трьох дочок, а любові не зазнали. Мати, жінка горда і незалежна, була дуже нещаслива: плакала, тужила, всю любов материнську віддавала нам, дітям, із-за нас скорялась, терпіла наругу, сподіваючись на краще, а кращого все не було і не було. Батько, князь Ярослав, відверто зневажав її, ображав, у гніві навіть руку здіймав на неї, а згодом закохався в молоду красуню бояришню Настасію, прижив з нею незаконного сина Олега, а коли привів її на Гору, в княжий терем, ні матері, ні мені життя зовсім не стало. Все в сім’ї колотилося, як у киплячому казані. Лише майбутнє весілля сестри Євфросинії з князем Ігорем, що сталося на початку 1170 року, стримувало від остаточного розриву, хоча батько не раз погрожував віддати матір у монастир, а мене за те, що став на захист її, вигнати з дому. Весілля відгуляли бучно — і в Галичі, і тут у вас, на Сіверщині. Це для мене були світлі дні, і я пожив якийсь час у вас, а потім — у тестя та тещі в Чернігові, котрі не відцуралися від мене і все ще вважали за свого зятя. А коли повернувся в Галич, то знову потрапив у родинне пекло: тут уже верховодила Настаська, все прибравши до рук. Матері місця в княжих хоромах не стало, і вона перебралася до воєводи Коснятина Сірославича, що з жалю надав їй притулок у себе. Я теж поселився з нею.
(Продовження на наступній сторінці)