...Таракан завів моду самому дзвонити на ніч. В коридорі вже чутно було його кроки. Ось він узяв у руки дзвоника. Залізний язичок ударився об глуху мідь, за-тиснуту в його пальцях.
VII
Проходив час, і вже всі побачили, що Пувичка не може помститися на Альоші так рішуче й сміливо, як з ним самим зробив Матрос.
Завбудинку одного разу звів їх обох у себе в кімнаті. Що він казав їм, нікому не відомо, але помирити Альошу з Пувичкою Тараканові не пощастило.
Альоша не звертав, здавалося, на Пувичку ніякої уваги, все десь бродив, іноді навіть запізнювався на навчання, що почав заводити в будинку Таракан. За це Альошу не раз карано, і це було єдиною втіхою для Пувички.
Був кінець холодної осені. Перші сніжинки падали на мокрі тротуари, на темний брук і, впавши безсило й кволо, як чиїсь марні надії, розтавали під ногами похмурих горожан. Одлетіла давно золота свіжість листопаду, потемніли мури будинків, і вже вкривалися вночі сивизною голі віти дерев. Море під сильним вітром шуміло збурено й чорно. Вечірні ліхтарі гойдалися на дротах фантастичними більмами, кинутими в слизоту, у вогкість туману.
Таракана не було в будинку. Кудись він пішов того вечора, залишивши догляд за хлопцями на стару служницю. Хлопці нудилися, не знаходячи розваги і не знаючи, куди себе подіти. Тоді Пувичка підійшов до Альоші й сказав, підморгуючи до товаришів:
— Хундожник, кажуть, що ти вмієш приставлять малахольного. Ану, покажи...
Альоша бликнув на нього, тривожно змахнувши віями.
— Покажи, а то я не бачив. Мабуть, дуже інтересно, — продовжував Пувичка. — Кажуть, що ти аж піну пускаєш. От я так і не вмію.
Альоша глянув на хлопців. Вони дивились на нього трохи злякано, але разом із тим у їхніх очах горіла неприхована цікавість. Якби зараз Пувичці не вдався його намір, вони були б дуже незадоволені. Пувичка відчув цю німу підтримку товаришів і підійшов ще ближче до Альоші, обдаючи його нахабним, зневажливим поглядом. Він знову, ще раз і, може, востаннє, ставив на карту свій авторитет. До цього часу йому не щастило поглумитися над своїм ворогом, бо всі його штуки Альоша зустрічав презирливою посмішкою і тим тільки сердив Пувичку.
Хлопці почали вже були навіть поважати Альошу за цей спокій. Та на цей раз їм було дуже нудно сидіти без розваги. Вони раді були, не втручаючись до справи, побачити ще раз змагання між Пувичкою та художником.
Пувичка здвигнув ліктем, зачепивши Альошу по голові.
— Ну... Починай... Пускай слину. Почекайте, він так із копита не може. Йому треба подумати. Ось він подумає, як краще, а тоді вже напевне впаде на підлогу й почне гатити головою. О, о!.. Дивіться, вже починають сіпатись губи.
— Не лізь! — крикнув Альоша.
— Губи вже сіпаються... Ніздрі підскакують... Дивіться, дивіться! Які очі!.. Мабуть, зараз вони полопаються, бо вже понапинались, дивіться, як... О! Побілів... Ні, посинів... Зараз починається приставлєніє... Розійдись, публіка. Хундожник Альоша Мамалига танцюватиме... Ги-ги!..
Пувичка сам тремтів з напруження. Йому до муки хотілося, щоб Альоша впав і забився головою об підлогу. Він кричав, а сам відчував, що може зараз заплакати, як тільки з Альошею нічого не станеться. Він би вдарив його, вчепився б йому нігтями в очі, але гра мусить іти інакше. Хлопці не хотять, щоб він ударив його. Треба тільки роздратувати, щоб Альоша впав, щоб валявся на підлозі, а він, Пувичка, щоб залишився над ним, відштовхнув від себе ногою і пішов би від нього геть.
— Ну, починай же! — крикнув не своїм голосом Пувичка. — Починай, падучка малахольна! Зараз починай!..
Альоша схопився на ноги і, не тямлячи себе з гніву, кусаючи губи з образи й зненависті, плюнув в обличчя Пувичці шмат слини, забарвленої кров'ю.
— На! Ось! На... Ворюга... Вуркаган!..
Хлопці, що вже горіли, зачаровані вогнем диких пристрастей, здригнули з несподіваного реготу.
— О-го-го!.. А що!..
Пувичка остовпів. Він навіть не витер обличчя: заверещав і кинувся на Альошу.
Вони сплелися голими руками. На них злітало шмаття їхньої одежі. Жагучим клубком покотились обоє на підлогу, в хрипінні й корчах ударились об двері, пересунулися в коридор, не випускаючи з пальців горлянок і чубів. Юрба хлопців ревла, свистіла з захоплення. Пувичка вдарив плечем у надвірні двері. Вітер і вогкий пронизливий сніг увірвалися в помешкання. Пувичка штовхнув Альошу на вулицю. В ту мить тремтяча постать собаки вирвалася з-під воріт і кинулась на Пувичку з голодним гарчанням. Всі зупинилися. Пувичка з жахом відскочив до будинку. За ним усі шугнули в коридор. Грюкнули двері. Замкнулися.
Тоді Альоша схопив якийсь дрючок і почав з неймовірними зойками бити в двері. Але з коридора почувся тільки тупіт ніг. Хлопці злякано побігли в помешкання.
Альоша вибіг на вулицю. Зібравши всі сили, став бити у вікна. Скло посипалось йому на руки. Але він не помічав ні болю, ні крові. Дрючок несамовито злітав над його головою, ніби цілком заволодівши скрюченими руками, що слухняно рухалися разом і з ним. Альоша діставав якусь невимовну, страшну насолоду. Нарешті він махнув востаннє заюшеними руками, заточився, упав під заломом вікна. Сили зрадили його. Він захарчав, розколупуючи пальцями жорсткий вапняк, заскреготів зубами й забився головою об тротуар. Тіло йому зводили корчі. Очі застигли під лобом, націлившись білими цятками в холодну пустелю ночі. Чорний заскавчав над ним і завив.
В такому стані знайшов його перехожий. Він зупинився над незвичайною картиною: хлопець на тротуарі з мукою безумства на обличчі, і в його скривавлених пальцях — порване мокре вухо собаки, що схилила йому на груди свою голову.
Перехожий покликав міліціонера. Пувичка крикнув у вікно, коли зібралась юрба і підійшов міліціонер, що цей хлопець божевільний, бо ось що він наробив, і що вони боятимуться, коли він лежатиме тут під вікном. Тоді міліціонер, збентежений такою незвичайною пригодою, взяв Альошу на руки, закутав його в свою шинелю і, сівши на візника, сказав адресу будинку на передмісті.
Візник рушив, перехожі розійшлися, похитуючи головами, а собака побіг за дрожками, зазираючи на міліціонера.
Пувичка висунув голову в розбиту шибку. Стежив за міліціонером.
— Повезли до божевільні, — сказав він хлопцям, почувши адресу.
— А що, не казав я, що він не при своїх?
Хлопці погодились мовчки, вицокуючи зубами з жаху та з холоду, що вривався в розбиті вікна.
Пройшло довгих дві години. Ніхто не порушив тиші.
Нарешті повернувся Таракан. Він увійшов до помешкання разом із служницею, що схвильовано розповідала йому про неприємні події цього вечора. Став посеред кімнати і злякано обводив очима сірі купки хлопців, що, скулившись під стіною, мовчки чекали на розправу.
— Що ви наробили? — нарешті запитав він. — Де Альоша? Пувичко, це ти наробив. Відповідай мені зараз!
Пувичка поворухнувся в своєму кутку. Муркнув:
— Альошка тронувся. Побив вікна. Словом, із ним неблагополушно. Одвезли в лікарню.
— Хто одвіз? Бандит ти!
— Міліція. На вулиці схопили й повезли.
— Куди повезли?
— Мабуть, у жовтий дім. Бо туди, на слободу...
Завбудинку схопився за голову.
— Нещасний хлопець! Я вже думав віддати його до школи. От нещастя! Затуляйте вікна старими матрацами, — звернувся він до служниці. — Завтра поїду в лікарню, хоч довідаюсь, що йому сталося. Спати! Щоб мені було тихо!
Він вийшов у коридор і подзвонив. Хлопці з якоюсь полегкістю почали вмощуватися на ніч.
VIII
Міліціонер привіз Альошу до тихого будинку, що стояв у темнім оголенім саду, оточений камінним парканом.
— Де це ми? — спитав нарешті Альоша, опритомнівши від холоду. Міліціонер, не випускаючи його, підійшов до воріт і став бити ногою в темне коване залізо.
— Нічого, — говорив він до Альоші, — ти не бійся. Тут буде добре і тепло, і все. Ти чий?
— Я з будинку. Куди ви мене ведете? Пустіть! Я не знаю, де це я. Пустіть...
Міліціонер похитав головою, притиснув його до себе й знову загримів у ворота. Залізо глухо стогнало, здригаючи під ударами його чобота. Нарешті вийшов з ліхтарем бородатий чоловік. Попихкуючи люлькою, він дуже весело запитав:
— Кого тут носять чорти в таку пору? — і став одмикати хвіртку.
— Прийміть хворого, — коротко відповів міліціонер.
Альоша вп'явся йому в шинелю.
— Не піду! — закричав він з одчаєм. — Не піду. Я не хворий! Пувичка нарошне дражнить мене.
Але дужі руки чергового санітара вже тримали його. Незнайоме обличчя схилилось над ним, промовляючи спокійно і байдуже:
— Ну, годі. Цить! Ходім, ляжеш спати. — І він повів його між нічних корпусів лікарні. Десь глухо зачинились ворота. За ними бився й розпачливо гавкав собака: йому не вдалося проскочити в двір.
Залишившись на вулиці, він безпорадно кликав свого приятеля й шкрябався в залізні ворота.
(Продовження на наступній сторінці)