— Я не знаю, як на тебе казали до цього часу, — говорив Альоша, — а я на тебе казатиму Чорний. Але я не можу тебе взяти в будинок — там немає місця. Я сам ще недавно тут і нікого не знаю. Якщо траплятиметься, я даватиму тобі шкуринки, іноді в мене бувають. Тепер я шукаю рудої глини. Тут нелегко її дістанеш. Хлопці казали піти на скелі, до моря, там десь є. Так, мабуть, я й зроблю.
Чорний ішов поруч, звісивши голову, й іноді тикався мордою до Альошиної кишені.
— Що ти нюхаєш? А, знаю... Там, мабуть, залишилися крихти! Але їх зовсім небагато.
Він вивернув кишеню, і кілька крихот упало на каміння. Чорний одним рухом язика підхопив їх. Та що ж, тільки роздратував себе.
Вони підійшли до будинку.
На розхряпаних вікнах сиділи хлопці й співали. Їхні голоси, високі, неодностайні, різали вухо дзвінким і гострим склом.
— О! о! Оно-но! — крикнули йому назустріч.
— Іде. Руда мамалига. Іде!
— Знайшов глини?
Вони покотилися з реготу. Альоша затиснув губи і раптом став.
— Пішов, — сказав він глухо до Чорного. — Тут ще може тобі влетіти по хряпах.
Потім увійшов у будинок і ліг на свій матрац. Кров поволі стікала йому від серця. Він відчув у грудях холодний тиск і порожнечу.
Чого вони?
— Знайшов глини? — питали його криком, а один цвіркнув йому слиною в обличчя.
— Теж хундожник знайшовся.
— Хундожник, і-гі-гі-гі, — заіржав другий, підлесливо догоджаючи тому здоровому, що кинув це слово з невимовним презирством.
— До зава лащиться, — писнув він далі і з цими словами закинув нижчий кінець убогого матраца на Альошину голову.
— Нєт, брось ці штучки. Раз ти Альоша, так будь ти Альоша, а то що ж ти? — сказав знову перший. — Це говорю тобі я, Матрос.
— А що ж я? — хрипко запитав Альоша. — Ну, що ж я?
— А канєшно!
— Що ж канєшно?
Очі Альоші стемніли і стали гострі, як дві шпички.
— Що ж канєшно?
— А те, що брось!
— Що ж я бросю? Ну? Що ж я бросю?
— Обще, брось! Лучче шануйся. Не дуже-то кирпу гни і май в виду, що я виграв у тебе хліб — сьогодні й завтра, а кашу позавтра.
— Як виграв?
— Та так. Виграв — от і вже. Пойняв?
Хлопці зареготали і пішли до вікна. Вони вже знали: раз Матрос "виграв", то краще віддай, бо він не любить жартувати. Ще з порту такий: лучче не сердь його. Альоша глянув на нього і не витримав його впертого жорстокого погляду. Матрос стояв, заклавши в кишені руки, незграбний, високий. В плечах йому почувалася рвучка сила, хоч вони трохи ніби звисали. В цілій його постаті було щось таке, що ніби промовляло: "Не таких бачили". Грудина йому трохи запала; очі ворушилися під двома горбами надбрівних дуг, мов два тверді жуки з темно-зеленим відблиском. Пасма каштанового чуба брутально перетинали широке чоло, ніби закреслюючи якусь заховану думку, що пробивалася крізь них. Губи посміхалися краєчками презирливо й гордо. "Що там, мовляв, з тобою розмовляти, мізерний пагінку економії".
Жила-була Рос-сія,
велікая дер-жава... —
почав хтось із хлопців надзвичайно високо, з самовідданням і захватом. Відкинув назад голову, ударив у реберця, що тримав їх між пальцями.
Альоша заплющив очі, але гірка сльоза викотилася на щоку й поповзла йому в рот. Він схопився з матраца і, не дивлячись ні на кого, вибіг надвір.
— Аби тільки місце, де б я тут поклав глину... Я покажу їм... я покажу, — захлинався він пекучими словами.
Подвір'я було закидане старими побитими балцанками, ганчір'ям та іншим мотлохом. Альоша обдивився кожний куточок. Нарешті він став біля покинутої іржавої "буржуйки", що, притулившись до муру, стояла на трьох скалічених ніжках, нікому більше не потрібна.
— Єсть! — скрикнув він. — Ще й дверці... Ні дощ, ні-хто. Зачинив — і все.
Відтак він підхопив з собою шмат старого лантуха, що вже кілька днів приховував його на глину, і вийшов з подвір'я на глухішу вулицю, а там — подався до моря.
— На Отраду! Кажуть, на Отраді є.
Ще здалека шуміло незнане й величне море, дихало назустріч Альоші гострими пахощами.
Море!
Воно притягало, як казка; грало фантастичним гулом у схвильованій душі Альоші.
Він жадібно напружував зір, біг до нього з висхлими від огню губами... Ще одна вулиця, ще один ріг того великого будинку.
І от воно вдарило йому в вічі безконечним блиском своєї могутньої спини. Альоша став і захитався від несподіванки. Праворуч звисали, як хмари, тяжкі головаті скелі, немов викинуті з глибини морської в повітря невідомою силою. Від скель у безвість здіймався поораний хвилями зелений пінявий горб. То горб на спині моря!.. Тут віяв широкий вітер. Білі полотна надималися й гнали човники через рівчаки та провалля.
— Море... — прошелестів Альоша блідими губами, на яких засохла тонка плівка жаги. — От, море!
І він, розвіяний солоним вогким вітром, з шматиною, мов з прапором, у худій руці, підбіг до скелі й задер на неї голову.
— Ого, ти яка висока. А я на тебе видерусь. Он з того боку. Тут є мох, він не слизький.
Зручно й швидко пошкрябався з припічка на припічок, впирався голими колінами, хапав заломи сірого каменю тремтячими пальцями, сколупував обвітрені пухирі скелі й пнувся вгору. Серце, сповнене гордого захвату, натхненно працювало в розхристаних грудях, бронзова голова палала сміливою радістю.
— Я видирався ще й на вищі сосни. На них смола так живицею до підошви береться, як глей. Ух, вона й пахне!
Відтак він опинився на горі. Перед ним відкрилася широка черінь між скелями, де можна трохи наколупати глини. Хоча ж вона тут і з піском потроху. Але він уже знає, що й до чого треба зробити. Лиш те, що її дурницею ще й не вколупнеш. Ну, та є на те шмат залізного обруча. А там на пісок знайти способу не важко. Отож не треба гаяти часу.
Але яке це море! От! Ну й же ж і сила... Земля проти нього — як кузочка.
Він ще постояв у задумі, вдивляючися в казкові обрії, що зливалися з сталевим відблиском води. Потому кинувся назад і швидко почав дзюбати й шкрябати жорстку черінь між скелями. І раптом спалахнула в ньому гірка образа.
— Я покажу вам! — простогнав він, затято прищулившись до скелі. — Ця глина така тверда, не вколупнеш залізякою. Але хоч би й зубами, то я візьму.
А глини було зовсім мало. Щоб добути її кілька пригорщів, він мусив колупатися до нестями. Гарячий піт обмив йому обличчя; золоте волосся пристало вогкими пасмами до лоба. Пальці понабрякали йому, як граблі; під нігтями горів дрібними жаринками гострий пісок.
Альоша забув за будинок.
Сонце пройшло над ним в багряних хмарах і впало тяжкою головою на зелені гребені і захиталося на них — велике, розколоте на огненні сегменти.
Тоді він махнув шматтям свого рукава по обличчю, розправив спину і радісно скрикнув:
— Маємо!
Склав кінці шматини навхрест, зав'язав їх, підняв вузол.
— Тут є на кілька днів.
Гордим переможцем уперся в край скелі, напружив м'язи і стрибнув на другий припічок, відтам на третій, на четвертий, легко й безстрашно, наче жива пружина, відскакував від каменю і вже був долі. Тут лише помітив — вечір.
— Оце так так, — промовив він здивовано. — Що ж це я скажу завбудинку? Та що б не сказав...
І він пустився берега своєї нестримної фантазії, забувши про всі неприємності, що, може, чекають на нього.
Він виліпить із цієї глини отого чоловіка, що з своїми синами, а їх оповили гадюки... Можна буде бігати дивитись на бульвар щоразу. Там стоїть ця прекрасна робота. Або ні! Навіщо гадюки! Він зліпить чорта. От! Справжнього чорта. Але щоб він був справжній, то який він мусить бути? Шкода, він не бачив ніколи того чорта. Одначе він знає... Чорт стоятиме на скелі. Вітер... Рве йому одежу, якусь чорну ряднину на гострих плечах. Тут плесо... Нібито в нього під ногами. Плесо... Блищить вода, така густа, чорна, брудна, але блищить. І от стоїть чорт, і вітер роздирає йому одежу. А він стоїть і отак руки йому. Ні, одна отак. Простяг. А друга... отак: ліктем випнулась, отак настовбурчилась, і підборіддям він пішов у груди; а лоб, як ото скеля, твердий і випнутий. Отак стоїть: аж страшно! От! А що! А вони казали... Ну? А ви ще й "хундожник, хундожник". От вам. Чорта...
Думки, радісні метелики, що живуть лише секунди, схоплювались і в рожевому піднесенні віяли на Альошине серце, та раптом падали, діткнувшись своїми прозорими крильцями якогось грубого несподіваного муру. Падали і, зломлені, трепетали в єдиному пориві до сонця, що десь лягло на обрії, впустило хмурі, тяжкі повіки.
Як зовсім смеркло, він підходив до міста.
Місто бризнуло зливою електрики; загуло йому назустріч вечірнім гомоном.
Здавалося, що море вийшло з берегів, шугнуло в осяйні канали вулиць і вирує, шумить, б'ється хвилями об камінне дно, об широкі асфальти. І раптом з глибин прориваються зойки автомобілів.
Різнуть прожектори, вдарять у вічі, засліплять, десь вихопиться потайна сирена, загарчить у спину і мчить далі тривожно, захекано.
(Продовження на наступній сторінці)