Дорога ставала чимраз веселіша: виписувала такі зигзаги, що тільки держись.
– Що воно? Ген попереду? – спитала мама, коли Машка вихопилася на черговий закрут.
На узбіччі стояли два авта, біля них мордовороти в чорних масках і... Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода.
– Бож-же ж мій, дорожній рекет! – вигукнув тато.
– Ого! Як у кіно!
– Негайно гальмуй! Повертай! Розвертайся! – перестрашилася мама.
– Пізно! Нас однак доженуть.
І раптом позаду засигналила вантажівка. То гречний водій, кого вони щойно обігнали, показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трішечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді... Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!
– Оце клас!
Вантажівка стрімко віддаллася. Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям – то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчала мимо них. Наталочка аж підскакувала на сидінні і корчила в заднє скло усі, які вміла, глузливі гримаси, а її мама робила вигляд, що нічого не помічає.
Вантажівку вони догнали за кількома поворотами.
– За мене не хвилюйтеся, тут неподалік повертаю в село, – гукнув їм гречний водій. – А ви пильнуйте, щоб бандюги не догнали вас на безлюдді.
Руснаки розпрощалися з ним, щонайщиріше махаючи руками.
– Чого бандюгам нас доганяти? Їхнє авто розбили не ми, – зауважила мама.
В небі все ще стояла веселка, далека, як і раніш, – там, попереду, лився дощ із лілової хмари. Наталочці хотілося спинитися де-небудь на високому пагорбі з гарним краєвидом, випити чаю з маминого термоса, бодай трошки перепочити після своїх сьогоднішніх хвилювань. Та цим разом було не до зупинок.
– Ні, погоні немає, – вкотре озирнулася вона й раптом скрикнула: – Тату, он вони! Он!
Бо позаду вигулькнув знайомий чорний джип.
Що то була за погоня! Машка мчала, аж захлинався мотор. Здавалося, вона вже не торкалася колесами асфальту, а просто летіла над мокрою дорогою, блискучою від недавнього дощу. Проте чорний джип невблаганно наближався ... Поворот, ще поворот – Машка ледве вписалася, залетівши далеко на зустрічну смугу – і знов поворот – лет, зблиск, тріск... Наталочка обережно розплющила очі. Перед ними цвіла веселка. Всі були цілі: тато, мама і, здається, Машка теж. Вона ніжно похитувалася: хить-хить. Мов колиска. Лишенько – Руснаки сиділи... в кроні розлогого дерева.
Батьки розгублено оглядалися.
– Їхали, возилися, за дуба зачепилися, – тихенько зітхнула мама.
– Не за дуба, серденько, а за вербу... – якось розгублено уточнив тато. – Ох, на дверцях вм’ятина... І на капоті також...
– Ми живі, і це головне, – заспокоїла його мама.
Злізати було ніяк. Краще було навіть не соватися, бо Машка загрозливо перехилялася. А зверху, з дороги, з якої вони злетіли, на Руснаків зазирав Антипко зі своїми чортячими батьками і глузливо кривлявся – що ж, тепер він міг кривлятися, тепер рахунок знов на його користь. Наталочка відвернулася, намагаючись не дивитися на його мармизу.
– Гей, унизу! Ого-гов! – гукнув Антип, регочучи.
– Похитайтесь, погойдайтесь, поки яке-небудь гусенятко забере вас, к Телесиків! – і собі глузувала чортова мати.
Нарешті їхні мармизи зникли, нагорі захурчав мотор – вони поїхали геть.
А Руснакам тільки й лишилося, що чекати, поки прибудуть рятувальники. Хоча хтозна, чи вони прибудуть, бо, здається, з траси потерпілих Руснаків не видно. Про шаблю краще було не думати.
Світило сонце, та повівав вітер, від чого вербове гілля прикро потріскувало. Хвилини тяглися, мов на волах. З кожною ставало все тривожніше.
– Стоїть гора високая, – раптом заспівала мама.
Авжеж, гора стояла: та, з якої вони щойно успішно злетіли на крутому віражі.
– Попід горою гай, гай.
І гай зеленів, достеменно як у пісні. Замість річки синіло невеличке озерце, либонь, налите недавнім дощем, а замість долини розкинувся порожній покинутий кар’єр, у якому не видніло ні душі. Машка погойдувалася, достоту як ті пісенні човни, про які співала мама, і було то не вельми приємно. Та, к не дивно, пісня розганяла тривогу, огортала тихою ласкою.
Тато з мамою вже на два голоси співали про зажурену вербу, з якої з холодами осиплеться листячко.
Гай-гай, головне щоб Руснаки не осипалися з гілля, поки їх не виручать. Наталочка задивилася на гайок, що зеленів над кар’єром. Якби тут був Северин, він би напевно щось придумав. Пластунів цього вчать: знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. А вона ж не має пластунських вмілостей, вона геть не знає, що чинити. Та невже сидітиме, склавши руки? Раптом її осяло.
– Мамо, дай дзеркальце!
– Ай правда, причепурись, бо геть розпатлалась.
Проте Наталочка придумала інше. Сонячний зайчик побіг до гайочку. Може, там хтось є. Може, помітить?
Блись, блись-блись. Хай це буде схоже на азбуку Морзе, дарма що вона її не знає. Блись, блись-блись.
Поки тато з мамою переспівали всі, які знали, пісні. Поки й сонце сховалося за хмару.
І тоді...
Тоді на дорозі почулося надсадне важке гудіння. Над дорогою вистромилася стріла підйомного крана.
– Агов, літуни! Живі-здорові? Та вони тут виспівують, мов солов’ї!
Нарешті! Рятувальники!
Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.
– Ну й деньок! Ну й пригоди! – примовляв молоденький міліціонер, що ретельно складав акт про аварію. – Одне авто розтрощила колода. І звідки вона на нього звалилася на рівному місці? Ви от залетіли на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали.
– Ми? Сигналили? – перезирнулися тато з мамою.
– Еге ж, тому пастушки й додивилися, що на вербі щось червоніє та ще й поблискує, і повідомили нас, – бадьоро пояснив міліціонер. – А одні, вибачайте на слові, придурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип "Черокі". Дама з джипа лютувала, аж пінилась. А що з бугая візьмеш? Самі й винні!
– Бугай чорнорябий? – уточнила Наталочка.
– А ти, мала, звідки знаєш? – здивувався міліціонер.
– Джип чорний, а в дами вогненне червоне волосся, чи не так?
– Ну, мала... – ще дужче здивувався міліціонер, та враз посуворішав: – Ви мені зуби не заговорюйте. Ви перевищили швидкість!
Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали гречного водія, ну й заробили!
Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справнісінький, якщо не зважати на вм’ятини, отож тато трохи розпогодився.
– Ну й щасливчики ви, – не йняв віри міліціонер. – Можна сказати, відбулися переляком.
– То все веселка, – радісно пояснила Наталочка. – Ми їхали під веселкою!
– Ви мені не вішайте локшину на вуха, – розсердився міліціонер, густо почервонівши. – Бугай, колода, а ці-от – під веселкою... Ну й деньок!
Потихеньку Руснаки рушили.
– Тату, мамо, ви зрозуміли? – заторохтіла Наталочка, бо вони нарешті залишилися утрьох. – Бугай розтолочив Антипковий джип! Антипко вже не шкодитиме! Може, ми ще врятуємо шаблю?
Тато зітхав, чухав потилицю, згадуючи про штраф, який йому доведеться заплатити. Мама мовчала, не відриваючи погляду від дороги. Після польоту на вербу вона помітно посуворішала.
Але, попри все, вони наближалися до Кам’янця.
Розділ 11. У якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки
Усе було намарно!
У Кам’янець-Подільський Руснаки запізнилися. В музеї закінчився робочий день, і фортеця стояла замкнута. Вони не могли розпитатися, чи сватав якихось дівчат пан Володийовський та чи влучно він стріляв, тому не були певні, чи правильно відгадали Антипкову загадку. Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик коло Турецького мосту. Фортеця видніла звідси, як на долоні, – грандіозна, незборима твердин, справді горішок над горішками. Її вежі стриміли, мов стрункі гордовиті панни, проте Наталочка даремно вишукувала на них поглядом які-небудь оздоби. Їхні жупани не були узорчастими, і це не додавало оптимізму.
Наталочці ані їлося, ані пилося, її охопив такий гіркущий, безпросвітний розпач, що й на світ не хотілося дивитися.
А тут ще й пісня, бадьора, переможна, ніби знущалася з неї:
Ой на горі та женці жнуть.
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть!
– Треба було їхати до Тустані, – й собі бурчав тато.
(Продовження на наступній сторінці)