О. Антоній був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до "твердих русинів", говорив з жінкою й дітьми по-польськи, а на мужиків натискав, аби не говорили це, це се, але с і є.
— Учить нас сіяти! — говорили люди.
Гриць увійшов до кімнати, поцілував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снігурського, що висів над бюрком: іще не видів такого "страшного святця".
— Слухай-но ти, Грицю (панотець кождому тикав), питаюся я тебе, чого ти розпиячився? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда?!
Ґазда глипнув жалісними очима на Снігурського.
— Просю божої ласки та й вашої, та де ж я? Лучилася пару разів оказія та — щоправда — був-єм трохи горівчєний, але аби аж розпитися, то... бігме, я не тото... не свідім, та й уже.
О. Антоній зажив табаки та й став Гриця, як то кажуть, псячити.
— Ти сякий-такий, маєш мені присягнути від горівки, розумієш?!
— Таже я розуміти розумію, але присягнути... то вже ні.
— Як? Що? Чому? Ти не хочеш присягнути від горівки?!
— Бо то з хліба,— сказав Гриць непевним, але переконуючим тоном.
І з присяги нічого не було.
— Чекай-чекай ти, лайдаку, прийде коза до воза. Та й прийшла коза.
— Узяв піп на мене пізьму,— говорив Гриць до жінки по якімось часі, вернувши від хреста.
— Як, за що?
— А чи ж я знаю.
— Но, а відки знаєш, що взяв пізьму?
— Як, відки? Аді, охрестив дитину Ерстиною!
— А ти ж що?
— Та я казав: хрестіть, кажу, Єрина, а він охрестив Ерстина.
По двох роках охрестив знов панотець хлопця Родіо-ном.
— А як хлопець називається? Казав-єсь, що Никола?
— Таже я казати казав, коли ж бо має на мене пізьму. От і не нагадати, як назвав... Редьквою назвав.
— Иой! А ти ж що? Та як, хлопець та аби звався Редькова.
— Іди питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, каже, раб божий Редькова, та й решта.
Проте, однако, Ернестину всі звали Єриною, а Родіона Николою.
Але Гриць не був такий пияк, як другі пияки. Пияком звичайно є той, хто п'є в корчмі та й хто п'є завсіди: чи є товариство, чи ні, чи є причина пити, чи ні. А Гриць не так. Він майже ніколи в корчмі не пив. Приносив собі завсіди горівку додому. Лиш мав ту пияцьку прикмету, що пив сам, не дбаючи про товариство.
Гриць "заживав світа" лиш у неділю. Буденного дня ходив у поле, як кождий. Та тільки тоді майже ніколи не говорив. Сусід Іван, що мав письменну жінку, розповідав не раз, що "Гриць, каже, виговориться в неділю на весь тиждень та й цілий тиждень відтак не потребує говорити".
Грициха через "роматиз" не могла ходити. Вона вічно пряла. Пряла в село вовну й повісма, а за то діставала "межи діти" то муки, то скорому.
Василина була в хаті ґаздинею, але й на лані робила. Двірський економ, гербовий шляхтич, що був колись високим урядником, обікрав касу й пішов "на утшиманє родакуф" *, уважав Василину майже за двірську наймичку. Коли треба було робітника, то він приходив до Гриця та й кричав із вулиці:
— Василино, а ти ще дома? Ти не знаєш, що в мене робота? Махай на лан!
Василина заробляла стільки, що ставало наймати плуга (у Гриця було два помірки й город), ну — та й Грицеві на горівку.
III
Це діялося по жнивах у середу. Було якесь церковне свято; у поле ніхто не йшов. В громадській канцелярії сидів писар Василь під образами за столом, війт коло вікна за столом, а Семен, касієр, і присяжний подальше на ослоні.
Громадська канцелярія була у Семена. Він мешкав по однім боці, а другий відступив на канцелярію.
Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости. Та й мав чого впрівати.
Повітовий староста, ревний оборонець краєвої автономії, переслідував, як лиш міг, тоту раду громадську.
Громада, бачите, завзялася та й вибрала до ради самих противників дідича. Староста розписав другі вибори. Громада вибрала тих самих. Староста розписав треті вибори та й приїхав сам до села на вибори.
Старий війт перепудився: сам перший голосував на нових радних. Переголосувало ще кількох, а старості здавалося, що то панська ліста, та й зробив виборчий маневр, винайдений польською шляхтою в Східній Галичині. Закінчив голосування, хоч голосуючих було ще кілька кіп.
— Решта не будуть голосувати, бо то самі лайдаки,— порішив староста й від'їхав.
Коли ж рада громадська зачала урядувати, тоді аж староста доглупався, як він сам себе в дураки пошив. Тото ж було відказування!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодії! Не вір жодному хлопові, як псові. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадська відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости та й обікрадав громадську касу, ї вибрала Василя. А Василь іще в писарці початковий чоловік. Тамошній учитель привчив Василя трохи "краєвого язика", та й Василь уже знав, щорачи звешхносць гмінна не значить: най громада ловить раки, аполєца сене значить: бити по лиці, але зате до урядової стилізації не міг ніяк привикнути.
— Слухайте, Василю,— говорив учитель, вас тото милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: високе цісарсько-королівське міністерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе цісарсько-королівське намісництво з дня такого до числа такого,— а вас най то нічого не обходить/Що вам там міністерство, намісництво, ви читайте самий кінець, там є то, що треба.
— А того ж не треба? .
— Не треба.
— А нащо ж пишуть?
— Гм, гм, нащо пишуть,— учитель подумав хвильку,— нащо пишуть? А нащо дають над / крапку, таж і й без крапки не було би а, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь ніколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
— Ой, так, так: читати, то не ціпом махати.
— А ви ж як гадали? Таже то працюється головою. До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими
очима. Видко було, що слабий. За ним високий, сивий єврей Борух. Його називали "Короп", бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привітавшися,— знак, що справа дуже важна.
— Просю вас, пане війте, та й ви, пане писар, та й ви, панове радні. Наперед просю божої ласки, а відтак вашої: дайте мені поміч, зробіть межи нами ряд. Короп наважився мене з світа зігнати!
Короп замахав руками:
— Я від тебе нічого не хочу,— ти мені верни мої гроші.
— Відки ж я тобі, добрий чоловіче, гроші дам? Таже з коліна не вилуплю. Зажди: я ще з села на втікаю. Устараю, то дам.
— Чи ж я тебе в шию б'ю? Не маєш, не віддавай.
— А чого ж хочеш? Бійся бога, май серце, Борух! Чого мене ріжеш без ножа?!
— Таже чекайте, говоріть за рядом: як зайшло, що є межи вами? Відки ж я можу знати? — говорив війт своїм звичаєм, поволі й виразно, начеби проводив молитви малій дитині.
^— То так було,— зачав Короп, але Гриць перебив:
— Чекай, най я скажу! Війт дав першенство Грицеві:
— Ти, Коропе, зажди, най Гриць говорять, а відтак ти маєш своє говорити.
Короп не перечив:
— Най говорять Гриць.
— То отак було,— зачав Гриць.— Я з Борухом нічого не мав, у жадні інтереси не заходив, за грунт, за поле не було межи нами й слова бесіди. Може, ні? Кажи, Борух, осьде при людях, най чують пан начала, пан писар та й люди. Кажи: так чи не так; була межи нами бесіда за грунт?
— Грицю, ти говори далі. Я своє скажу накінці,— залепотів борзенько Короп.
— А я осьде побожу сто раз, не раз, перед цілою громадою, в церкві побожу, коло престола, і я побожу, й жінка моя, й діти мої, що я Борухові за грунт ані словом не писнув. Хоть най він присягає, а хоть най я присягаю. Осьде кладіть хрест, світіть свічки, най присягаю. А ні, то приводіть рабина, най Борух побожить. Най він побожить, що була бесіда, а я побожу, що неправда. Най він побожить на свою душу, що була бесіда, а я побожу на своє здоров'я, що неправда. Най він побожить на свої діти, а я побожу на свою маржину. Маю всього одно паця й корівку, а отже би-м зараз на маржину побожив.
Та й видите, пане війте, і ви, пане писар, і ви, панове радні, ви в нашім селі урядники, а отже щоби-м з цього місця не поступився, щоби ми руки покорчило, щоби ми очі білками стали наверх, як я з Борухом за грунт хоть пусте слово заговорив. Що правда, то не гріх. Може, ні?
А сьогодні рано приходить Борух та й ні в дві, ні в три каже, що мені грунт зліцитує, говорить, що я підписався йому на грунт. "Ти, каже, підписався мені на грунт". Жінка колотила на припічку кулешу, та як у Бо-руха це слово почула, то колотач у її руках застиг. Ти мені, мой, жінку перепудив! Жінка до мене: "Ти сякий, ти такий, ти затеряв грунт, ти лайдаку, ти пияку",— ну— паплюжить. Публіка на все село. Жінка в плач, діти в плач, а я став ні живий ні вмерлий.
Це ошука, Борух, ти на ошуку взявся, бо я аби то, що за нігтем, то ні!
Короп прийшов до слова:
— Чекай-чекай, Грицю, ти говориш ні се ні те. От послухайте, пане війте, що було межи нами...
— Ні,— достоював Гриць,— за грунт я йому нічого не казав.
(Продовження на наступній сторінці)