«Далеко!» Костянтина Малицька

Забриніли ой! весною
Чисті ріки з гір водою,
Зашуміли у простори
Поміж ниви, поміж гори.
Хвиля котить ся весела
У ті наші тихі села.
А над ними лист берези
Ронить сльози наче слези;
А здовж струї ген видати
Чорні стріхи, низькі хати:
Стали мовчки в довгім шнурі
У задумі, у понурій...
Світить сонце, сипле лучі
На люд в селах тих живучих,
Світить, світить, жаром сіє,
Та серць змерзлих не зігріє;
Буйний вітер не всушає
Сліз, що нарід проливає;
Хоч землицю зелень вбрала,
В нього ярь ще не настала.
А довкола глухо, сумно,
Мов зложили щастє в трумно...
Не весело і дітворі,
Білі личка аж прозорі...
Не співає над потоком
Дівчинонька з ясним оком;
І дідусь, наш голуб сивий,
Слезним зором мірить ниви...
Пісня з поля ллєсь тужлива:
"Ой ти доле нещаслива!"
Мряка села налягає,
Все сумує і зітхає
Від бабусі до дитяти,
Бо далеко щастє хати.
Ллють ся ріки в край широкий,
Ген у море у глибоке...
По дорозі світа много,
Мало щастя, сила злого!
Та де вдарять в берег води,
Всюди братий два є роди:
Панувати сей охочий,
А брат другий — віл робочий;
Сей в тоненькім ходить платю,
Того спина у лахматю;
Сему вінці з рож сплітають,
Того й рястом не квітчають;
Сей безкарно топче права
І йому ще з сього слава,
А той другий кров’ю тільки
Може змити шалу хвильку!
В’ються ріки між полями,
Могутніють слізоньками,
А їх хвиль гучнії звуки
Глушать зойк біди й розпуки.
Лиш із рідка, в неохоті
Кине кожний гріш бідноті:
Бідний руку простягає,
Згорда лепту пан кидає,
Як рабови, не як брату,
Що з ним ділить серце й хату.
Хоч піт ллється, гнуться спини,
Світла, долі ні крихтини!
Плещуть води вниз до моря —
Не свитає щастя зоря...
Струя слізьми вщерть налита,
Та далеко щастє світа!