Петра, якого ліпша частина власного народу, з сином-престолонаслідником на чолі, справедливо мала за антихриста, — протягом двох з половиною століть іде різними способами і з різних сторін оббріхування, оплюгавлювання, оганьблювання, викорчовування й викорінювання найменшого сліду Мазепи й мазепинської доби. Ми досі не можемо знайти навіть вірнішого портрету того, хто, напевно, був за життя портретований десятки разів. 0, допоки буде Росія Росією і Москва Москвою, навіть історіографічної "реабілітації" Мазепи ніколи не наступить, хоч би сталося ще кільканадцять октябрських чи февральських революцій! Ворог, якого національний інстинкт — при всім варварстві й дикунстві — був, є і буде найбільш живучий і безпомилковий, ворог, який на жодне малоросіянство, протягом століть своєї історії, ніколи не хворів, — на пункті Мазепи і мазепинства є тотально-непримиримий. І має цілковиту рацію. Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство. Бо що ж є мазепинство, як не чинна свідомість Нації та інстинктовно зв'язана з тією свідомістю політична й мілітарна воля Нацією бути? Навіть за ціну Батурина чи Полтави.
В капітальній повісті Б. Антоненка-Давидовича "Смерть" (в ній чомусь тепер почали шукати порнографії, а не проблеми малоросійства, якій вона в цілості присвячена) є яскрава сцена. Окупаційний комісар — політично свідомий українець, отже, змушений грати роль самоотверженого малороса, при ревізуванні сільської школи натрапляє на портрет Мазепи, маскований сусідством портрета Драгоманова. Буря почувань, викликана образом гетьмана, мусить бути з місця згашена, понадто в присутності учителя школи, типового "просвітянина" і "щирого українця", але політичного сліпця, отже — в істоті своїй — натурального малороса.
Сцена, розуміється, кінчиться голосним наказом: "В радянській школі не місце одвертій контрреволюції!"
А скільки ж то попотів тероризований III Отдєлєнієм віртуоз віршу Олександр Пушкін, щоб протягом рахованих тижнів виконати замовлену царем "Полтаву" так, щоб в ній героя байронівської поеми, за всіма канонами соціалістичного реалізму, представити "злодєєм", про якого
"Немногим, может быть, известно, Что он не ведает святыни, Что он не знает благостыни. Что он не любит ничего, Что кровь готов он лить, как воду, Что презирает он свободу, Что нет отчизны для него."
А пригадується, як ці блюзнірчо-страшні й сатанинсько-брехливі рядки за спеціальними інструкціями міністерства освіти мусили учні середніх шкіл царської Роси (Росії — ред.) вивчати обов'язково напам'ять і ще півдитячими устами рецитувати вголос. Як, додамо, ці самі рядки мусить вивчати й рецитувати наша молодь нині в школах т. зв. Радянської України. А написані ж ці рядки були не яким-будь Сурковим чи Еренбурґом, а таки визначним класиком і, можна сказати, Моцартом російської, ним же створеної й розвиненої, літературної мови. Один опис полтавської баталії в поемі Пушкіна вартий десятикратної Сталінської премії!
Так працювала машина малоросійства за царів, зеленцем нищучи й отруюючи українську душу. І працює, може, більш примітивно, але й більш брутально та одверто, тепер — з перспективою "освоєнія цєліни" в Азії і з тінню нагана на стіні.
Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є державність, так упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка "руїна", від Руїни XVII ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди.
Сучасну Руїну, як ґрунт під малоросійство, використовує ворог планово, безоглядно і приспішено, бо "время ґарячее". І було непростимою, злочинною наївністю недооцінювати цей факт, або, що гірше, збувати його псевдопатріотичною фразою чи ледачою вірою в автоматизм т. зв. історичного прогресу.
Тут не місце давати якусь дешеву рецептуру. Тим більше, що рецептура та спроваджується зазвичай до того традиційного, спростаченого "просвітянства", з яким боролися нечисленні представники політичної мислі, люди суверенного національного розуму чи живого національного інстинкту — ті, що спромоглися не зважати на диригентську паличку ззовні, а дерзали, як писав колись Хвильовий, у тій області самостійно. Напружене творення Духової Суверенності — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає — якнайгостріше — імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове "здаватися, а не бути", як і всіляке "погрожування пальцем в чоботі".
Коли ми зупинимося на області національного інстинкту, то, враховуючи всі здобутки науки (з Павловим включно), мусимо признати, що плекання того інстинкту є питанням двох, вельми коштовних чинників: часу і обставин. Це — родина, рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики. А в першу чергу — національне поступовання й ділання, бо в області чуття — віра без діл мертва є, як каже Святе Письмо.
Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, ц. т. досліду, студій, висновків і сформулювань. Наше-бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання знаття — отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли-то, чухаючи потилицю, вони post faktum нарікали: "Якби ж то було знаття!.."
Оце-то знаття і є те місце психіки, де національне чуття — в ідеалі — гармонійно сполучується з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю. Говоримо: в ідеалі. В дійсності, як вчить нас недавній історичний досвід, ці дві основні психологічні категорії, наслідком малоросійського паралічу (і малоросійського розкладу) давали в області чуття — отаманщину (і махнівщину), а в області розуму — мертвий, отже завжди спізнений формалізм, ялову "принципіальність" (а не творчу засадничість) і ті чи інші "дискусії" в скалі від "високого рівня" аж до Гоголевої повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Ничипоровичем...
Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування.
В своїй величезній мистецькій та інтелектуальній творчості саме Микола Гоголь, тепер канонізований "русскій пісатєль" і як би прапор політичного малоросійства, дав не-перевершений досі матеріал для студій над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття. Життєвий шлях Гоголя і його психіка — українця перелому епох — зробили те, що він, в зударенні з Петербургом, спалахнув був майже революційним націоналізмом (листи до М. Максимовича) і в р. 1836 фактично емігрував, — наслідком надломлення характеру та данайської "помочі" і недвозначної "опіки" уряду — почав "пропагандово" плутати Русь і Росію. А в т. І "Мертвих душ" несподівано посадив нашу, історичну Русь на московську "тройку" з москалем-"ямщіком".
Так Гоголь фатально (і, певно, несподівано для самого себе) стався фундатором міфу Руси-Россії, а — політично — дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну "ідеологію". Та тут не місце на розвинення цієї, важливої для проблеми малоросійства, але бічної теми.
Гоголь, син своєї доби і свого душевно вже напівмертвого суспільства, подав його жахливу (в "Мертвих душах") панораму — сміючись, хоч "сміючись крізь сльози". У нього ще півспівчутлива, півпрезирлива поблажливість до пізніх нащадків героїчної Хмельниччини, хоч, одночасно, він, ціле життя працюючи над "Тарасом Бульбою", старається поставити перед мертвими душами сучасників постаті й чини козацької Іліади, в якій брав участь його предок — Остап Гоголь, полковник брацлавський, славний хмельничанин і один з найнезламніших мужів доби Руїни.
Але вже тільки трохи молодший сучасник Гоголя, автор вимовного посланія "М. Гоголю" ("ти смієшся, а я плачу") — Шевченко тієї поблажливості не має. Обурення, погорда, презирство, пекучий сарказм: "славних прадідів великих правнуки погані", "раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі", "не заріже батько сина... викохає та й продасть в різницю — москалеві" — це вже портрети закінчених малоросів XIX ст.
Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70-80 pp. його писали з великої букви: "Малоросіяне"), саме як слово ганьби й погорди. "А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія", — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагноз і сформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в "На ріках вавилонських":
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.
Ця формула — належить підкреслити: всеукраїнська і "соборна" — дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відіграти свою фатальну ролю у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а головне, у болюче-змарнованих місяцях весни року 1917.
* * *
(Продовження на наступній сторінці)