Повік весна і хміль, і слава
Та синє сяйво вишини —
Так вималювала уява
Цей світ твердий, цей світ страшний.
Літа злітають пелюстками,
Чоло проорують роки,
Та бачу тільки крицю й камінь
І "на узгір'ях вітряки"...
Нічого вже не залишилось
Ані уяв, ані марінь —
Але недаром серце билось
І очі вічно пили синь.
Але недаром, о, недаром
Я креслив літери цих літ:
Мій жар спахне колись ударом
І в дійсність обернеться міт.
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави.
Як криця й камінь слів моїх.
18.07.1931