Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю…
Т. Шевченко
Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.
— А як же вгадать твоє ім'я,
Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?
Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи,
Кедри широкошумні кликали в холодок…
…Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок,
Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи?
Між нарцисами Назореї — біла лілея —
Під збанком з водою хилила смагляве плече…
— В басаманах ріллі, о кривава моя Галілеє,
Чорна праця землі степовую мадонну пече!
Між зеленої рути — блакитним барвінком встала,
На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров…
Та недаром, недаром гарматами проорало
Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро!
Та недаром, недаром весь степ кістками засіян,
І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.
Припонтійським степам породи степового Месію,
Мадонно Диких Піль!