Ще перед сходом сонця Горобчик обчистив собі крила, живіт, ноги, обтер дзюб об галузку — і полетів просто до гнізда під дахом, що вчора собі вибрав. Прилітає, а там сидить його жінка зі старим Горобієм. Присів на ринві і кричить до жінки:
— А то що?
— А так! — відповіла красавиця, а Горобій підняв голову.
— Як? — питався Горобчик.
— Я тебе не люблю, бо ти дуже сильний. Здається, що сказано йому так гороб'ячою мовою, бо ані
думала рушатися з гнізда. По тім щось шепнула Горобієві, той вилетів на ринву і так нагло кинувся на Горобчика, що він упав в отвір ринви, куди в дощ вода спливає, там стріпався, не міг піднятися вгору, зсунувся вниз і вилетів долішнім отвором. Се була діра така страшна, темна і довга — Горобчик гадав, що їй кінця не буде. Бог милував, не дав йому марно загинути.
Але вже на дах не вилітав — відхотілося. Полетів у садок, усів собі на вишні і дивився, що навкруги діється. Гандзя саме прогнала ціле стадо горобців із грядок і щось дуже страшне говорила:
— Чекайте, драби, попам'ятаєте ви мене! Я вже маю на вас спосіб!
Горобчик думав, що вона, може, буде стріляти, а вона вернулася додому і принесла звідтам сито — з чим? З пшеницею! прекрасною пшеницею! — се Горобчик добре бачив. Принесла, посипала по стежці і пішла собі.
— Гур-ра! отеє раз Гандзя! дай їй, боже, здоровля!
Горобчик із журби й досади ще не снідав і прожогом кинувся на пшеницю. За ним — ціле стадо товаришів. Горобчик ликнув одне зерно — воно було мокре — і здержався: якийсь дивний смак мало. З'їв друге — такий самий смак. Але їли товариші, їв і він. При послідніх зернах кілька товаришів побилося. Потім ціла громада злетіла на оріх, під яким стояла лавка і стіл, а навкруги місце без трави, висипане піском.
Горобчик сів собі на галузку і хотів заспівати. Вийшло щось таке зовсім не гороб'яче, як би голос захрип. Дивиться, а один із товаришів — беркиць із галузки на землю! Ов, а се що? Ба, потім другий, третій, четвертий — падуть на землю, як сливки восени. Чує Горобчик, що й йому в голові крутиться, сон морить його, чогось йому недобре, млісно, сили покидають,— не знати як і коли, він також упав на землю. Добре, що на галуззях не потовкся.
Небавом надійшла Гандзя і аж скрикнула з радості:
— А ви, п'яниці! То ви й до горівки цікаві? Попилися, як на празнику. Добре вам так, злодії! Я не для вас сію!
І .почала п'яних горобців скидати у запаску. Начислила вже п'ятнадцять, а при шістнадцятім здивувалася: Ромків Горобчик із перстенцем!
— А дивися на дармоїда! І він тут! Ну, тобі дарую життя, віддам паничеві, але іншим смерть зроблю, щоби не знати що!
Вернулася до кухні, положила Горобчика у клітку, зачинила її, а з рештою горобців вийшла у сіни.
Горобчик спав і не чув нічого. Минуло полуднє, і вечір прийшов, а він усе ще спав. Лежав перевернений, мов неживий. Тілько вночі збудився і здивувався, де він є. Місяць світив у вікно — і він зміркував, що сидить у клітці. Але ціле тіло боліло його, очі злипалися самі — і він лише стілько сили найшов у собі, що вискочив на бантину,— і знову заснув.
Рано прийшов Ромко дати Канаркові свіжої води і насіння. Дивиться і очам своїм не вірить: у клітці сидить Зосин Горобчик із перстенцем! Побіг до кухні:
— Гандзю, звідки взявся Горобчик?
— Ну,— відповіла Гандзя гордо,— ти нарікав, що він через мене втік, а я його зловила.
На те надійшла мама. Було багато сміху й оповідання. Ромко був дуже радий, тілько хотів іще знати, що Гандзя зробила з тамтими горобцями,— дуже жалував їх. Але Гандзя не сказала, що зробила, тілько заглузувала собі:
— Ага! Легко то сказати, що пташки не орють, не сіють, а все ж бог за них "дбає, і вони мають що їсти. Поздихали би, як мухи восени, якби люди не сіяли для них.
— Воно правда,— сказала Ромкова мама,— але чим же бідні пташки будуть орати і що будуть сіяти? Вони ж не мають способу. А за шкоду, що зроблять, відплачуються.
Ромко слухав розмови і мав великий жаль до наймички, що вона така без серця. Вона дуже недобра, ріже кури і анітрохи не плаче! Просто дивитися не можна. Ромко через те не їсть ніколи курячого м'яса. Але добре, що хоч не вбила Зосиного Горобчика, Зося буде тішитися. Вона й не знає, що Горобчик утік і найшовся. Тепер уже клітка буде все замкнена, Горобчик не втече.
IV
Зближалися вакації.
Професор Антонів просив у листі найти йому хату для цілої родини, бо хоче приїхати відпочивати. Ромків тато відповів, що і в нього місце найдеться, не треба наймати хати. І йому буде приємно мати гостей, і Ромко буде мати товариство, то він сам, одинак, і нудиться. Стало на тім, що Антонів із родиною мав приїхати до них.
І приїхали. Було їх четверо: професор і його жінка, Зося і її чотирилітній братчик Генко. Ромко був на подвір'ї, як заїхав віз із ними.
Старші віталися, Генко держався мами за спідницю, а Зося відразу побігла до Ромка, обняла його за шию, поцілувала і перше, що сказала, було:
— А Горобчик є?
— Є! — відповів Ромко.— Зараз тобі покажу.
І обоє пішли просто до Горобчика. То була для них перша і найважніша справа. Горобчик сидів собі спокійно у клітці і лущив насіння, коли двері відчинилися і Зося кликнула: "Хлопчику-Горобчику!" Горобчик оглянувся, нахилив головку то сюди, то туди і далі їв насіння. Мабуть, забув уже Зосю. Як же ж і пам'ятати всіх, коли життя таке багате на пригоди.
Ромко зняв клітку із стіни і поставив на відчинене вікно. Горобчик стрепенувся і кинувся до дротів.
— Нічого з того! Не втечеш! — сказав Ромко і почав Зосі оповідати, як Горобчик утік і найшовся.
Надійшов професор із жінкою. І вони хотіли відвідати Горобчика. Він глянув на них, але потім відвернувся і дивився у садок. Там було так гарно, так гарно! Там були уже зрілі черешні, і соняшники, і цукровий горох, і головки маку— самі такі ласощі, що кождому горобцеві рай на ціле літо. І сонце так гріло, і пісок був такий гарний порпатися, і коло керниці можна було скупатися. А найважніше — можна було собі політати куди хоч. Тим часом клітка не пускала.
Професор заглянув і до другої клітки на стіні. Канарок сидів смутний і тілько тріскав часом дзюбком якось так, як би зерно лущив.
— Що йому є? — спитав професор.
— Він сліпий і, мабуть, хорий від кількох днів; не хоче їсти, не співає. Старий уже.
— Сліпий? — здивувався професор і придивився ближче.— Справді, сліпий! Бідний Канарок!
— Ой бідний! — відповів Канарок по-своєму так, як би розумів чоловіка.
Може, був би собі Канарок довше поговорив із Ромком, котрого голос чув щодня, але Ромко не мав нині часу, бо Зося потягла його до своєї ляльки, що привезла з собою. Лялька була прекрасна, одягнена у народний стрій, замикала очі і говорила "мама". Се дуже дивувало Ромка, і він хотів знати, звідки голос іде. Коли б так лялька була його, він був би зараз розібрав її і пошукав усередині за машинкою, що говорила, але лялька не була його, і подивитися всередину було годі. Ромко мав також чим похвалитися: він мав від двох років цілий самохід із круглою кермою напереді. Одно лише було невигідно, що той самохід сам не ходив, тілько треба було його тягнути. Але се нічого. Коли Зося сіла з лялькою у самохід, Ромко почав його тягнути по доріжці в саду, то аж вітер шумів. Ас і Трап бігли і гавкали, а Зося кричала так, аж її мама вибігла подивитися, що за причина. За мамою вибіг професор, потім Ромків тато і мама, і всі дивилися на веселе товариство.
— Бавляться, як би зналися вже цілі літа! — замітив професор.
А Ромкова мама сказала:
— Чи ви бачите, які вони обоє красні?
Справді, діти були дуже красні: він чорнявий і з чорними очима, а вона білява, з підтятим волоссям і з синіми очима. Обоє рум'яні, як яблочка, і жваві, як вивірки.
Професор не втерпів, приніс свій фотографічний прилад і незамітно зробив знімку у хвилині, як Ромко здержав самохід і Ас і Трап з великої утіхи гавкали.
Пополудні побачив Ромко, що професор уміє не лише фотографувати, але й інші штуки. Помішав карти, казав Ромкові запам'ятати одну, сам не дивився, перекинув карти ще раз і потім показав ту саму, що Ромко вибрав. Або мав корону в руці, і вона десь щезла; а потім найшлася в кишені Ромка. Крім того, професор знав багато байок, привіз для Ромка кільканадцять книжочок з образками, сам бігав із дітьми по саду, як хлопець, ходив зі всіми купатися, зробив раз-два млинок на потоці — одним словом, Ромко сам не знав, коли той вечір узявся, так скоро йому і всім день минув. Ніхто й не згадав про Горобчика.
Ся ніч, що прийшла, була дуже темна. Збиралися хмари з цілого світу, збігалися над горами і селом, в надранок почало блискати і гриміти, і пустився великий дощ. Шуміли дерева в саду, і шумів дощ, падаючи на дах.
Канарок не спав. Він як зіскочив на дно клітки, так уже не мав сили підлетіти на бантину, опустив крильця і слухав шуму. Сей шум спершу не був такий сильний, але щораз наближувався і вкінці став такий голосний, як би тисячі млинків мололи каву. Канарок не міг усидіти і заспівав. Не голосно, бо вже сили не мав, але ще уривками повторив свою пісню тихо, тихенько, щораз тихше, вкінці тільки дзюбком рушав, і примкнув сліпі очі.
(Продовження на наступній сторінці)