Прислав був Андрусь Дутка до тата лист, і в тім листі — ніхто його не просив, ні за язик тягнув — узяв і списав пригоду, яку мав Михась Савка в школі. Розсердився був Михась на якогось там товариша в школі. Ну, розсердився, то не велика річ. Але ж бо мало того, що розсердився,— візьми, дурний хлопчисько, і вдар свого товариша по лиці, аж той на землю впав. Упав на землю і поскаржився професорові. А професор до директора — і замкнули Михася на чотири години арешту в школі.
Все те описав Андрусь у листі, як писар який, а Дутчиха зараз сказала те мамі Чупській, а Чупська понесла до Савчихи й загризла її тою вісткою тяженькою.
— На, маєш! — каже Савчиха.— Тепер і батько, й син кримінальники!..
Страх як Савчиха хотіла поїхати до Львова, аби вибити сина, але одно — годі було дитину при грудях покинути, друге — надходило Різдво і Михась мав сам приїхати додому.
— Най він лише приїде! — грозила Савчиха.— Виб'ю псявіру, аби духа в собі не чув!
Легко було тоді Савчисі грозити; може, навіть якби був Михась під ту хвилю попався мамі під руки, то й дістав би трохи патиком; але прийшло Різдво, Михась приїхав, як який кадет, у мундурі, аж люди зглядалися, а мама забула весь свій гнів: і те, що в арешті сидів, і друге письмо за сина, що дістала зі школи,— все чисто забула і тільки тішилася Михасем, що на свята приїхав. Дуже йому було в тім мундирі до лиця; достоту кадет молоденький, такий, як старостів син, що до кадетів записався і під час вакацій "спацирував" по місті. А ще й споважнів Михась, як старий; Гелєнці показував латинську книжку, а вона щось читала-читала і нічого не розуміла, аж їй мусив Михась роз'яснити, що те все значить. Таки, видко, щось навчився.
VIII
І вже Савчиха тільки всеї потіхи мала з сина, що на Різдво. А потім прийшлося їй знову гризтися та журитися, Сторонський написав, що шкода кожного дня у Львові, плаченого за Михася; радше б його забирати додому. Але Савчиха не вірила; їй все здавалося, що то Сторонський тільки з заздрості таке говорить та пише, а Михась таки дістане добру клясу. Ще надії не стратила, що хлопець поправиться.
Але швидко прийшлось їй гірко, дуже гірко розчаруватися. Скінчився перший піврік науки, і Михась приїхав додому на малі вакації з третьою клясою і злою нотою з обичаїв. Як зрозуміла Савчиха, що в свідоцтві Михася написано, вибила, вибила його патиком, здерла з нього "кадетський" мундур, вийняла якийсь старий і кинула йому в очі.
— Коли,— каже,— не хотів ти бути ксьондзом, то будеш у мене за свиньми ходити!
Таке йому мама сказала! Аякже! Сказала йому і сама, як подумала, яка то ганьба для неї, як люди будуть із неї сміятися, кільки грошей стратила, кільки ночей не доспала, кільки по дорогах намитружилася, кільки нажурилася та наплакалася,— штурхнула ще раз Михася у плечі і з дитиною пішла в кухню та там довго-довго плакала.
Не диво, що плакала! Кому б не був жаль?
А Савка нічого — аби слово хлопцеві сказав! Так як би рад був. Подивиться на Михася, усміхнеться в вуса, поклепає його по плечах та й тільки скаже: "Кадет",— і більше нічого. А Михась хоч ніби й плаче, а проте скоро сльози витирає — таки радий він, іще й який радий, що останеться дома, що не буде мучитися в школі.
Навіть до хліва з батьком зайшов подивитися на безрогі. Оглянув одну й другу, а при третій став — подобалася йому — і питається в батька:
— Що ви за неї дали?'
— Ану вгадай! — відповів батько.
— Гм! — задумався Михась.— А тепер добрий час на товар? Бо я був у школі й не знаю.
— Незлий,— завважив батько, всміхаючись.
— Ну, то як дали-сьте тридцять п'ять ринських, то певно більше ні,— відповів Михась.
А Савка як те почув, то аж у долоні сплеснув.
— Бодай тебе,— каже,— хліб напав! Таж ти на різника як вродився, а з тебе хотіли ксьондза зробити! Я дав тридцять п'ять і шістку на могорич. Відгадав! Бігме, відгадав!
— Та-бо вона більше й не варта,— додав іще Михась, вдоволений, що розуміється на купецтві.
Тішиться Савка своїм сином, а що жінка гризеться, йому не в( голові.
Було те в неділю зрана, як Михась приїхав. У Савчихи тільки й думки було, що про свою гризоту й страти. Вона щохвилі оберталася до Михася, аби його штурхнути, але чим далі, то стримувалася — жаль їй було хлопця. І так змарнів, бідачисько, у Львові. Мури там тягнуть силу з чоловіка — і годі добре виглядати.
Пішла вона до церкви. Молилася там, трохи плакала з жалю, аж людей то дивувало.
Виходить вона з людьми з церкви, а перед нею йде Воронячка, та баба пащекувата, і Козачка з Греблі. Савчихи за собою не видять і про неї розмовляють.
— Не знати, чого нині Уланиха так у церкві плакала? — питається Козачка.
А Воронячка, що то в неї язик, як у гадини пожаристої:
— З утіхи,— каже,— плакала, що її кадет уже лацінську школу скінчив!
— А Дутчишин,— каже Козачка,— чую, добру клясу дістав. Добре їй так, тій багачці...
Як те почула Савчиха, то під землю хотіла запастися, як би їй хто в лице дав, так їй стидно зробилося за сина. Вона обернулася, ніби когось шукала, а то лиш те, аби дальшої бесіди Воронячки й Козачки не чути. Закусила губи й пішла додому.
На вечерню не пішла, не хотіла. Просиділа дома коло дітей, а між людей вийти боялася. По вечерні прийшли до хати тато Чупський, прийшов Савка, надбіг звідкись Михась, сіли собі, балакають. А про кого балакають? Про Михася. І не рад би чоловік його зачіпати, а мусить, бо серце болить.
— Я на нього двісті тридцять ринських дотепер видала! — каже Савчиха з жалем.— Нині обрахувала.
— Але зате хоч наїздилася ти до Львова! — каже весело Савка.— За всі часи наїздилася і ти, і всі ми.
— А бодай він запався, той Львів паскудний! — закляла Савчиха.
— Чого клянеш, Касюню? Адже ти зі Львова ще й доньку привезла,— зажартував собі батько Чупський, вийняв із колиски дитину і став гойдати на руках та примовляти: "Львівська панна! Львівська панна!" А та "панна" так до діда усміхається любенько!.. Гарна буде дитина!
— Якби тітчин професор був хотів, то Михась був би добру клясу дістав,— говорила все своє Савчиха, чуючи жаль до всіх.
— Не журися, жінко! — каже Савка.— Най кобила журиться, що велику голову має. Що Сторонський винен? Тепер менше клопоту буде. Маєш же Гелєнку для себе, а я буду мати Михася для себе. От тільки посварилися ми з швагром через кадета, а то без того б могло було обійтися.
— Не пий, то не буде сварки! — зауважив батько Чупський.
— Та я то й сам виджу, що біда мені з тим питтям... Мушу закинути, аби не знати що!..
А Михась тої розмови слухає і щось хоче сказати, а боїться. Але вкінці набирається відваги й каже:
— Мама повідають, що на мене двісті тридцять ринських видали. А за мого Зіркатого яких сто ринських хто забрав?
— Який він твій був, той Зіркатий? — питається батько.— Чиєю ж то мукою ти його годував? Га? Ади! Який мудра гель!
Михась замовк і не знав, що сказати. В ту хвилю надійшла в хату стара Чупська. Прийшла така рада, аж старі очі світяться.
— Дутчисі,— каже,— дав бог тепер сина. Такий внук, як цванцігер!
А та новина дуже сподобалася старому Чупському; він зірвався і каже:
— Знаєш що, стара? То ми тепер маємо двадцять п'ять онуків разом. Цісарський нумер...
І тішилися всі, що Дутчисі дав бог сина, тішилися хто більше, хто менше.
Шість синів має тепер Дутчиха. Коли-то виховати? Де на них гроші взяти? Дай, боже, аби той наймолодший і всі вчилися так, як той найстарший, Андрусь, що мама за ним душі в собі не чує, так його любить...