"Чого ви тут пильнуєте?" — хотів Ярошенко спитатися, але в тій же хвилині і сам помітив, кого пильнували. В ямі були невільники опришків, призначені на продаж. З тремтячим серцем глянув Микула поміж них; не пізнав нікого, тілько людські голоси почув із глибини. Щоби дізнатися, чи нема тут і його родини, він подалеки спитався:
— Маєте тут і які жінки?
— Ні, нема. Се чури з-під Хотина, самі молоді парубки. Де тепер жінок візьмеш ? — відповів лукаво один опришок.
— Тому тиждень мали ми кілька,— сказав другий.
— Гарні були? — питався Микула знову подалеки, а серце в нім завмирало зі страху.
— Були й гарні. Одна була з дитиною і з мамою — отеє була гарна молодиця. Така чорнява. Вірменка, мабуть, або циганка. Тілько плакали всі троє увесь час, аж очі їм почервоніли.
— Де вони тепер?
— Е! вони вже давно по тім боці. Може, вже який татарин ними тішиться.
Ярошенко лишився у сій ватазі і помаленьки вивідався усе, що можна було дізнатися.
Виходило, що то могла бути його мати, жінка і хлопець; але чи певно се вони були, не міг довідатися; опришки казали, що малих хлопців було більше; не знали, звідки були невільники, і нічого не згадували, що могло би вказувати на те, що й старий Ярошенко був з родиною.
З неясних відповідей зложив собі лише Микула думку, що опришки могли відбити від польської чати добичу і продати туркам чи татарам.
З такою думкою він і вернувся до своєї ватаги, поклався на землю і не відзивався вже до нікого, мовби спав.
Тепер він уже зовсім не знав, що дальше діяти: вертатися в Серет не було чого, а найти своїх не мав надії. Лишатися між опришками не хотів; а не знав, куди утікати і пощо. Адже нехай так сам утече, то з голоду згине в полі. Кінь його лишився коло тамтого броду; пішки не втече. Микула чувся крайньо опущеним, круглим сиротою у світі; навіть Босий покинув його; як пішов у ліси, так десь пропав на нинішній день.
Ватага поклалася спати; заснув і Ярошенко. Ніч була спокійна; місяць світив ясно; ліси шуміли легенько; здавалося, ніякої пригоди не буде сеї ночі. Тим часом досвіта збудив Минулу вистріл з рушниці і крик, що зчинився в лісі. Він схопився зі свого місця, поправив ремінь із шаблею на собі, вхопив свою рушницю і розглянувся, що діяти. Коло ями, чути, б'ються. Його товариші біжать у ту сторону; він за ними. Шаблю вийняв з похви, готов боронитися і битися, хоч сам не знав, з ким. Із сумерків лісу — бачить — вибігають люди і кричать: "Бий!" Хто се? Кричать по-руськи, значить, не татари і не турки. Багато їх? Здається, багато. Се козаки, козаки!
Опришки стріляють із-за дерев, але нема часу зарядити знову рушниці, бо козаки вилазять кругом із корчів і рубають кождого стрічного. Микула стоїть саме коло ями, де пов'язані бранці кричать, щоб їх розв'язати: "Спасайте нас, хто в бога вірує!"
Микула скаче в яму, виймає ніж із пояса і розтинає мотузи. "Рятуйтеся!"—кричить до невільників. Ще не вспів кількох увільнити з пут, коли до невільників прибігли вже козаки.
— Не бийте їх! се бранці! — скрикнув Микула.— Поможіть розв'язати!
Невільників було небагато: всего тридцять душ. За хвилину вони були вже вільні і вискочили з ями. Вибіг і Микула. Козаки билися вже подальше з опришками. Невільники кинулися до козаків, що надходили з лісу. Микула пійшов з ними; на нього не звертали тепер уваги, бо всі бігли в сю сторону, де велася боротьба. Крики і удари небавом затихли і козаки стали сходитися в один гурт. Було їх не більше як сотня. Невільники з Микулою підійшли до них.
— Возьміть нас із собою! — просили вони.
— Та ходіть! а хто вам боронить? На плечі вас брати? — відповів один козак. Але, побачивши у Минули самопал і шаблю, він сказав: — Щось ти мені, братку, не подобаєш на невільника; ти опришок!
— Ні! він нас розв'язував! — сказав один з невільників і приступив ближче.— Ярошенко! — скрикнув він, глянувши на Минулу.— А ти звідки тут узявся?
— А! се ти, Логофет! От де ми стрітилися! Се нас, панове козаки, польська чата із Серета викурила, опришки переловили, а тепер воля ваша діяти з нами, що хочете,— сказав Микула.— Я не опришок!
— Ну то ходи з нами, коли хочеш, а не хочеш, то вертайся домів,— відповів козак і дав Микулі спокій.
Козаки і невільники зійшли на зарінок і тут посідали. Вони ждали ще на дві сотні козаків, що осталися троха позаду і мали небавом надійти з возами. Микула дізнався, що се була частина козацької чати, котра ходила аж під Сучаву на звіди та на добичу. Чата мала зо три тисячі людей, але порозбивалася в дорозі ще перед кількома днями,— отсих триста козаків заблудили в лісах і не могли вже потім віднайти своїх. Вони й верталися тепер самі над Дністер, де мали гадку найти ціле військо козацьке. Провадив їх сотник козацький Сава Проскуренко, отсей самий, що розмовляв з Микулою, козак ще молодий, та, видко, неабиякий, коли вже сотником був.
Уже розвиднювалося, як надійшла решта чати. Вона вела з собою худобу і з двадцять возів з припасами. Всі козаки були піші, так що Микула не міг начудуватися, як вони зважилися йти пішки у таку далеку непевну сторону. Проте вони були веселі, хоч і втомлені.
— Ану! наперед! — приказав Проскуренко, і та сотня, що вже відпочила, пустилася вбрід через Прут.
Щоб вода котрого не звалила з ніг, козаки почіплялися за руки і йшли навскіс до противного берега. Посередині ріки було глибше, так що декотрий менший зростом мусив вихоплюватися із ряду і плисти, щоби без потреби не пити води.
По тім боці ріки було вже дев'ятдесять козаків.
Ярошенко і Логофет уже збиралися лізти також у воду, коли із сего боку надбіг із горба вартовий і крикнув грімко!
— Ховайтеся! Турки йдуть!
— Звідки? — спитався Проскуренко.
— З полудня понад Прут! Вони ось-ось над'їдуть!
Сі козаки, що вже перейшли Прут, хоч почули осторогу, не мали гадки вертатися; вислали тілько кількох козаків на високий берег подивитися, а самі тим часом зібралися коло просторої печери, що її вимив у кам'янім березі потічок. Ті, що пішли дивитися, збігли небавом з горбка.
— Ховаймося! Не дамо ради!
Козаки поховалися в печеру, а ті, що лишилися за Прутом, вернулися в ліс і стали на високім горбі у хащах. З того боку не було їх і видко, хіба що декотрий сам виліз із корчів.
Микула з Логофетом стали і дивилися, що діється за Прутом.
— Добре, що ми по сім боці,— сказав Логофет.
— Ще не знати, кілько є турків. Хто знає, як буде і з нами,— відповів Микула.— А дивися, як заходять кругом печери. Нашим тілько в воду дорога, а більше нікуди.
Турки справді не зараз надійшли до печери. Здавалося, що вони й не зараз її помітили. З горба крутими стежками спускалося до ріки на зарінок кількадесят кінних турків, коли нараз із печери гримнуло кількадесят вистрілів, і сивий дим з пороху розстелився по ранішній росі. Турки скричали і розбіглися, мовби утекли. Кільканадцять з них лишилося на землі. Але небавом побачив Микула, як усі горби понад печерою вкрилися турецьким військом — тисячі були там.
— Пропали наші! — озвався сотник Проскуренко близько Микули і обернувся до своїх.— Ставайте табором і копайте окопи! Найбільші з правої сторони! Ми звідси живі не вийдем.
У Микули пішли мурашки поза плечима; сотник сказав се таким зловіщим голосом, що вся надія Микули відразу пропала. Він стояв як укопаний у землю, тілько вхопив Логофета за руку і тихо промовив:
— Що ж буде з нами?
— Те, що й з іншими,— відповів той остріше і тим неначе спам'ятав Микулу.— Прийдеться, певно, погибати. Треба собі хоч якого дрючка пошукати, а то чим я буду боронитися?
Логофет відійшов, а Микула не міг рушитися з місця. Усе снувалося йому по голові, що й його родина пропала і він тепер пропаде, не нажившися. Голосні вистріли з рушниць і оклики "аллаг!" збудили його з задуми. Печеру по тім боці Прута обступили турки, як гайворони, а одна частина їх то прискакувала до неї, то втікала, бо не могла
приступити: козаки стріляли вже безустанно. Видко, не могли вороги взяти печери приступом і затихли; козаки перестали стріляти. Але по часі коло них закурилося від великого диму.
"Викурюють їх з ями, як борсуків",— подумав собі Микула, і се справді так було.
Коло печери із сего і з того боку розвели турки вогонь; на вогонь кинули соломи і пороху, дим узявся страшенний і почав заходити у печеру козаків. Козаки трималися часок, а потім уже несила було висидіти в печері — один за одним почали виходити з ями, а тут, уже при вході, раптом спадало на кождого стілько шабель, що тіло кавальцями падало на землю.
Яничари відтягали ранених набік, відрубували їм голови і бігли до своїх старших чванитися ними. Коли ж ті не давали їм нагороди, вони шпурляли голови далеко в ріку. Декотрий козак вибігав наосліп з печери і дорого продавав своє життя. Перед ним стіною стояли яничари, він з розмахом і скаженістю кидався в їх гурт, рубав шаблею на всі боки, та вкінці і сам падав порубаний на землю. Інші не могли отямитися з диму, що жер їм очі і замикав дух, виходили з ями і ще не роздивилися вколо себе, як уже лежали на землі. Усі дев'ятдесять козаків згинули; ні один не вирятувався, їх трупи залягли увесь вхід до печери або зсувалися, мов живі, по спадистім березі до ріки.
(Продовження на наступній сторінці)