— Панове! У мене до вас тілько два слова. Перше слово: велике спасибі вам за те, що мене вже вдруге вибрали гетьманом. А друге слово таке: коли має бути лад між нами, то вже вибачайте, що я про сей лад буду дбати так, як перше дбав. Може, мій спосіб декому буде й не до смаку; та самі ви знаєте, що куля — не галушка, її не проковтнеш; війна не забава, лад мусить бути! А по сім слові зараз вам мій перший приказ: до вечора всі маємо бути по тім боці Дністра, а вночі йдем дальше — під Хотин. Розходіться!
Се сказавши, Сагайдачний зліз з бочки і саме наткнувся на п'яного Бородавку.
— Се ти, Петре, що собі гадаєш? Що я теє... га? — зачепив Бородавка нового гетьмана.
— Якове! іди спати! — відповів Сагайдачний лагідно.— Не чіпляйся!
Але в п'яній голові повстала п'яна думка: Бородавка вихопив шаблю з похви і замахнувся на нового гетьмана. Його, розуміється, зараз здержали за руки.
— Відведіть його у намет і поставте сторожу! — приказав ще новий гетьман і пішов троха припочити та дещо попоїсти, бо вже душі не чув у тілі. Вже в наметі доповів ще старшині свою думку про Бородавку: — Мені в Варшаві видали Бородавку, і нехай він тілько не держить язика за зубами, то я з ним порахуюся.
Тим часом козак Муха повів Ярошенка до Дорошенкового полку. Приймили його радо, дали їсти і узброїли його. Ярошенко аж відітхнув легше. Він уже й рахубу стратив, коли вийшов із Серета.
Здавалося йому, що се було так давно, так давно, рік тому або й більше, і що все, що він перебув за остатніх два тижні, не сталося дійсно, тілько снилося. Він і справді ходив, як у сні, і дивився на козаків мов не своїми очима. Одно тілько відчував душею, що пійде тепер з козаками, мов з водою, і буде під Хотином. У них після вибору Сагайдачного також вступив дух, почули певну руку над собою і повеселішали.
До вечора уже всі перейшли Дністер і перевели табір. Надійшли також обі роти Анібалів і прилучилися до козаків. Попереду уставив свій полк Дорошенко і ждав, поки ціле військо упорядкується. Вкінці Сагайдачний дав знак, і все військо рушило. Сагайдачний їхав позаду на возі, бо не міг через руку вести коня.
V
В середу, першого дня місяця вересня, на полях на полуднє від Хотина йшла дуже пильна робота. Відділи польського війська вже мали позначені місця, де мали стояти, і працювали завзято ще зночі, щоби чимскорше докінчити окопи, бо прийшла вістка, що все турецьке і татарське військо вже недалеко Хотина. Уже вчора татарський хан Кантемир з кількома тисячами війська наробив їм шкоди у сторожах і в обозі; ледви скараскалися його.
Земля коло Хотина похилена до ріки і порозбивана глибокими ярами, котрі чим ближче Дністра ширшають. В однім такім яру, против села Браги, над самим Дністром, стояв величезний замок, немов височенна, стрімка і неприступна стіна, що замикала ворогам із Польщі дорогу в Молдову. Коли було на нього подивитися з кам'янецької дороги, то він не дуже-то впадав в очі, немов потопав
у глибокім яру; та зате коли було стати під його стінами і глянути угору, то чоловік почував себе дрібною мурашкою, що напала за чимсь у підніжжя замку. Велетенські підмуровані окопи з глибокими ровами держали у своїх кріпких обіймах сю старосвітську будову і припирали широким пів-кругом до стрімких берегів Дністра. Тут залога могла жити безпечно, без страху: з одного боку глибокий Дністер, з інших боків вали і яр з потоком, котрого воду можна було стримати загатою і підняти на два сажні вгору; сам же замок мав такі мури, що могли без шкоди ковтати в нього з пушок, як ковтачі стукають клювами о бані церковні.
Однак тепер із сего замку небагато було користі; він міг придатися тілько в крайній потребі. Місця на обоз для більшого війська тут не було, та й не видко було звідси бессарабських степів перед собою, де мало бути бойовище. У замку на подвір'ях в ровах і попід замок крутилися тепер тілько зайшлі люди з Молдови і польські чури, що пильнували стирт соломи і сіна, худоби, призначеної на заріз, і коней.
Щоби із замку дістатися до польського обозу, треба було йти під гору, перейти місточко Хотин,— тепер спалене дотла, щоб не давало захисту ворогові, тілько кам'яна церква лишилася,— а за церквою уже й починався польський обоз. Тут широка хвиляста рівнина надавалася і на бойовище, і на кладення обозу — і тут-то й велася тепер робота. Окопи польського обозу, з брамами, з висуненими наперед і на ліве крило редутами, припирали до берегів Дністра, як величезна погнута земляна підкова. Місця закроїли собі ляхи багато, щоби війську не було тісно.
Але ще не все польське військо було під Хотином в окопах. Саме передвчера прийшов королевич Владислав із своїми полками і лежав по тім боці
Дністра обозом поміж Ліванцем і Брагою. Не міг перейти на другий бік ріки, бо міст попсувався; а до того не так легко було зі стрімкого берега зійти з цілим табором над саму ріку.
Повздовж окопів їхав і приглядався роботі великий польський гетьман Іван Карло Ходкевич, схорований через падачку дід, уже сивий та згорблений. Він сидів на коні ліниво, без сили, і тілько бистрі, розумні очі показували сильну душу в сім хорім тілі. Придивлявся уважно окопам і від часу до часу скрикував злісно на вояків:
— Куди землю викидуєш? Пощо так далеко за окіп? Чому рів не всюди рівний? Зрівняти! Як тут положишся стріляти?
Розгнівавшися, Ходкевич навіть потягав по хребті сего і того вояка довгою паличкою, такий був нетерпеливий.
За гетьманом подалеки їхало двох старших з його полку: бєлзький воєвода Рафаїл Ліщинський і ротмістр Степан Пац. Вони приглядалися гетьманові і шептали собі:
— Злоститься, що козаків нема,— говорив Ліщинський.
— Обійдемося і без козаків,— хвалився молодий Пац.
Ліщинський глянув здивовано на молодого ротмістра.
— Вашмосць ще з турками не воював?
— Ні.
— Ну то ліпше би не чванитися. Всіх нас разом з козаками, коли прийдуть, буде лише 70 000, а турків є 300 000, а нехай лише 200 000, коли челяді їх не числити, то все-таки три рази більше, як нас. А вашець собі так козаків за байбардзо має.
— Ет! ще, може, й не треба буде їх, бо от Шемберк їде з Вевеллім. Довго бавилися в турків!
Обозом над'їхав справді спольщений німець Шемберк, що їздив у посольстві до турецького султана, щоби ще в послідній хвилі спробувати, чи не могло би обійтися без війни. За ним їхав грек Вевеллі, смаглявий, сухий чоловічок з хитрими очима і зарослим чорною бородою лицем. Він уже здалека зліз із коня, передав його чурі і з похиленою головою покірно підходив до Ходкевича.
— Добрі новини чи злі? — спитався Ліщинський Шемберка.
— Злі! — відповів той коротко і під'їхав зовсім близько до гетьмана.
Ніхто не важився підслухувати розмову Шемберка з Ходкевичем; тілько Вевеллі стояв ближче, поклавши руки турецьким способом наохрест на груди, і ждав, поки його покличуть.
— Турки далеко? — питався гетьман.
— Ми від'їхали чотири милі від їх обозу. Тепер будуть уже, певно, ближче.
Ходкевичеві задрожали нервово уста.
— Є яка надія на мир?
— Нема. До султана мене й не допустили; везир ховав мене перед ним. Каже, що Осман так довго їсти не буде, поки не займе нашого обозу.
— Блазень! — скрикнув Ходкевич гнівно.
— Сі листи, що привіз Вевеллі під Скалу, я думаю, були фальшиві.
— Що?!
— Були фальшиві, кажу. Отся бестія, здається, сфальшувала,— Шемберк махнув головою у сторону грека, котрий стояв збоку спокійно, бо не розумів польської мови.— Капіджі-баша, і Усейн-баша, і господар присягалися, що ніяких листів не писали. Через нього стали підозрівати й господаря Олександра, що нам прихильний, скинули його — і не вбили тілько тому, що прийняв турецьку віру. А господарство віддали знову Степанові Томші. І самого Вевеллього замкнули, та потім якось пустили. Чудно воно...
Ходкевич глянув на хитрого грека зневажливо і гнівно, але не промовив ні слова.
— А отеє лист від везира, уже правдивий,— і Шемберк передав Ходкевичеві пергаменовий Збиток, завитий у червону китайку, зав'язаний шовковим мотузком і запечатаний воском.
Ходкевич розірвав скоро шнурок і глипнув на письмо.
— Я по-турецьки не розумію! Може, вашмосць знає, чого від мене хочуть.
— Здогадуюся,— відповів Шемберк.— Там, у наметі волоського господаря Радули, говорилося, що турки, коли застануть козаків уже тут, передовсім нападуть на них. Нас, певно, намовляють не помагати козакам, щоб вони погибли; тоді з нами помиряться.
— Ні! се не може бути! се було би лайдацтво! — обурився Ходкевич.— Ну, чи видав хто таке ошуканство? І я мав би до того допустити? Ніколи!
— Коли мені вільно сказати своє слово, то я б також радив не опускати козаків у потребі. Вони можуть нам дуже придатися. Над Прутом — я вже з Молдови писав вашій милості і про се — я сам був свідком, як мала чата козацька на три дні здержала майже всю армію Османа. Таких вояків нам треба. Се була би крайня невдячність — покидати у лихій годині таких товаришів.
— Що ж з того, коли їх ще нема!
— Певно, не можуть дійти; татари спиняють.
(Продовження на наступній сторінці)