Романові аж дух заперло. А тут Стефанія з докором до нього:
— Ви здавалися мені такими щирими, тим часом виходить...
І в тім докорі Стефанії було стілько смутку і жалю!
— Але ж, мої ласкаві пані! Присягаюся, що я незаручений!
Дами не зважали на його присягу. Вони в таких справах не вірять присягам.
— Чи хоч гарна вона? Молода? Розумна? — питалися обі цікаво.
— Покажіть нам її фотографію, що носите, певно, на серці! Чи буде завтра на балу?
Роман був просто оголомшений сими питаннями: одну тілько мав потіху, що у словах Стефанії чув виразно заздрість; було видко, що займав її. Він боронився, як лев; але йому не вірили. Тоді він став просити бога, щоби прислав Ганчаківну на бал,— нехай би її Стефанія побачила і його не підозрівала... Його молитва була така щира, що бог його справді послухав.
На балу була Ганчаківна: приїхала! Побачивши її, Стефанія усміхнулася, але в ту саму хвилину і споважніла. "Хто знає?" — сказала до Романа, і Роман не знав, як сі слова розуміти. Коли ж, до того, побачив на салі і радника, його серце переповнилося дивними почуваннями. Для відваги він випив чвертку вина в буфеті, і йому стало троха легше на серці. Перетанцювавши вальса із Стефанією, він походжав з нею по салі (Ганчаківна трохи не з'їла їх обоє очима, а Стефанії се, очевидно, дуже сподобалося) і бавив її веселою розмовою. Йому було так приємно!
— Ви читали "Дівочі сльози"? — питалася панна Стефанія.,
— Читав.
— Правда, чудова річ?.. Що, ні? Ну, розуміється! Ви всі, мужчини, однакові. Коли ми упоминаємося о рівноправність з вами, то вам се не подобається. Ви все хочете бути панами з повним правом на життя своє і наше, на працю, на любов, а нам ніяких прав не признаєте.
— Бо ви всіх наших обов'язків не хочете на себе прийняти. Прав хотіли би, а обов'язків ні. Наприклад, у війську не служите,— відповів Роман так тілько, для суперечки.
— Я служила би, якби мене взяли.
— Розуміється, при гусарах і відразу офіциром. Уніформ багатий, нічого казати!
— Ет, ви всі думаєте, що ми тілько за уніформами пропадаємо.
— Ну, то візьмем, коминарем згодились би бути? Подумайте собі, що ви бідні і приневолені бути коминарем, чорнити немилосердно своє біле личко сажею, але зате вилазити комином на дах, на те найвище становище, яке тілько мужчини займали досі. Не схотіли б? От бачите!
— Все ж таки ви маєте волю, а ми невільниці!
— Звісно, звісно: ми маємо волю любити панну і дістати гарбуза. Ми вибираємо, а ви, бідні, тілько ждете... Право на гарбузи ми вам любісінько відступимо. Поміняймося раз ролями. Вибирайте, наприклад, мене; я буду сидіти в городі на лавці, а ви прийдете несмілі, зажурені і почнете говорити про бодяки, місяць, солові їв, жаби і т. п. поетичні речі, потім скажете: "Люблю вас!" — а я, почервонівшись, відповім: "Спитайте тата!" або "Моє серце належить уже до Ганчаківни!" Коли ми, мужчини, діждемося такої волі ?
— Глузуйте собі здорові! Ви всі тілько глузуєте собі з нас і не хочете зрозуміти. Того не бачите, які ми безпомічні, які беззахисні.
— Знаю, знаю: се стоїть у "Дівочих сльозах". Ну ви, мабуть, маєте з чого жити?
— Я не про себе, а про інших.
— Але ви...
Роман не договорив, се вже було би занадто сміло.
Букетом, який він подав Стефанії при котильйоні, він зовсім здобув собі її серце. Вона чудувалася його бистроумності і різним іншим гарним прикметам. Потім, коли дами вибирали мужчин до танцю, Стефанія вибрала його, сказавши притім важні слова: "Се наше одиноке виборче право, і то ще на команду мужчин".
А Роман сказав на те не менше важні слова: "Я вам признаю і всяке інше право вибору..."
Обвішаний ордерами і оголомшений чарами балу і прихильністю Стефанії, він зовсім не зважав на те, що і радник Скрутинський танцював з його милою — годі ж було Романові все тілько з нею танцювати. Зате зайняв його один план, яким він думав раз назавсіди прикувати панну до себе. Звісна річ: жінки страшенно люблять відважних мужчин. Вони дивуються їх відвазі і за неї нагороджують найкраще. Роман знав уже, яке геройське діло має вчинити, але справді і він застановлявся добру хвилину, чи відважитися на таке діло, чи ні.
— Все одно! — сказав він собі вкінці, сміло перейшов салю і попросив до танцю — Ганчаківну...
Вражіння було незвичайне: Ганчаківна була би танцювала дві години, якби Роман був витримав, і що більше: вона сказала в розмові цілих сімнадцять слів; він упрів, як би не знати при якій праці; а Стефанія своїм очам не вірила, так здивувалася. Однак замість похвалити Романа за відвагу, вона сказала йому: "Вас таки щось тягне до неї..." З такої замітки Роман не був рад, але потішив себе небавом знаним спостереженням, що логіка у жінок інша, як у мужчин.
Зате знов як любо вона усміхнулася до Романа по двох днях, коли у "Руськім дневнику" прочитала опис балу; там, очевидно, ніхто інший, лише Роман, назвав її королевою балу. Він не виписав цілого її імені і прізвиська, але букви "Стеф. Черк.", очевидно, не означали нічого іншого, як її саму. При найближчій нагоді воиа сердечно стиснула його руку: друкованих компліментів для себе вона ще не читала ніколи в житті.
Були се гарні часи...
— А чорт би тебе побрав! — скрикнув Роман несподівано; се бажання його відносилося до голки, що, притиснена до стола, зломилася аж на три часті. Через те якийсь час його уява була зайнята ґудзиком і голкою, але вже небавом п'ятий ґудзик сидів твердо на своїм місці і не було ніякої перешкоди згадувати далі гарні часи.
* * *
Чи ті часи були справді гарні?
Ось хвилина радості. Роман сидить у Павловської на софі; з одного боку коло нього Зоня, а з другого на землі Гектор.
Більше нема нікого: Павловська приготовляє вечерю, панна Стефанія пішла на ховзанку, Павловський ще не вернув з касина. Нахилившись до уха, Зоня шепче Романові:
— Тітка Стефка казала нині, що ви їй снилися.
— Справді?
— Справді. Казала, що ви їй сподобалися, що з вами бавилася дуже добре.
Роман з радості обняв і поцілував Зоню та погласкав Гектора.
А потім знов і смуток, і радість. Раз вечором іде вій улицею на ковзанку, де мала бути Стефанія. Іде задуманий і не зважає на людей. Потрутив якусь паню, дивиться: пані така молоденька, чепурна, гарно одягнена.
— Pardon,— сказав він, здіймаючи капелюх.
— Ніщо не шкодить! — відповіла вона.— Ходім разом! Роман почервонівся по самі уха, серце йому закровавилося з сорому, обурення заволоділо його душею — і він, як опарений, відскочив і давай утікати! Що вона собі гадає? То невинний мужчина не може вечором перейти спокійно улицею? Жінки нарікають, що не мають волі,— а вони от що починають із мужчинами! Кожда немов відгадує, що Роман нежонатий, і думає, що се вже достаточна причина зачіпати невинного кавалера на улиці. Прикро було Романові, ще більше прикро, ніж героїні "Дівочих сліз", коли їй таке саме лучилося з мужчиною. Передумуючи свою пригоду, Роман дійшов до висновку, якого жінки не признають, що "яке їхало, таке здибало", жінки і мужчини однакові.
Він хотів сю свою бистроумну замітку сказати Стефанії, але коли прийшов на лід і побачив її при світлі електричних ламп на нікелевих лижвах, засоромився і говорив зовсім що інше. Він ховзався разом з нею, тримав її за руки, і йому було дуже тепло. Раз, закруючи нею, мусив її хопити в обійми, бо була би впала. її лице облив ще гарячіший рум'янець, а очі блиснули так, що сей блиск здався Романові яснішим від лукових електричних ламп, що висіли над замерзлим ставком. Потім він навмисне впав перед нею на одно коліно, але зробив се так зручно, що Стефанія могла цілий тиждень думати, чи се зробив він навмисно, чи ні, і не здогадатися. Військова музика грала польки і вальси, по ставку крутилися сотки пар і поодиноких людей — крім музики було чути тілько лижви на леду і веселі розмови.
Був(се гарний вечір. Роман не змерз анітрохи, хоч мороз був кавалерський. Невидимий огонь, що горів у його серці, зогрівав його цілого, як добра груба.
Потім він відпроваджував Стефанію додому. Була, може, восьма година вечором. В дорозі прийшло йому на думку запросити її до цукорні. Вона обурилася:
— Що ви собі думаєте?
— Я думаю собі,— відповів Роман,— що ви як розумна панна не повинні зважати на людські язики і не обмежувати своєї волі. Чи соромно вам зі мною?
Питання було таке, що Стефанія й не могла відповісти інакше, як лише згодитися вступити до цукорні.
— Рівне право для всіх! — сказав Роман і, чи забувся у своїм щастю, чи справді думав, що вже тепер настали інші часи, перший увійшов у двері.
Стефанія покрутила носом, але мовчала; увійшла за Романом — і обоє сіли коло стола. В цукорні були гості, і з них дехто цікаво оглядав молоду пару, але вони не зважали: Стефанії було соромно піднести очі, а Роман тим часом припрошував її брати тіста з кремом.
(Продовження на наступній сторінці)