Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, — потемніє й насупиться її— зелений убір; затихне вітрець — убір заясніє, усміхається...
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай.
— А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід. Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.
— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дід. — Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота в царині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує — то "бе-е!", то "ме-е!" — кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти... А курява, як хмара, слідком за вівцями...
— Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм.
— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку вхопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до сам,их печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху, — пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати — грало, всміхалося... Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси — і кришталем заіскрила роса по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець подихає — і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку... Хороше так, весело!
Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? — Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в душі... Хоче збагнути — й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо... Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою — не думає: де він, і що він, і як він... Легко трепече його серце; дивні якісь радощі — не то сон, не то дрімота — сповивають його душу...
Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівці розскочились, розсипались по зеленому полю...
— Отепер, хлопці, спочинемо!
І сідають наші вівчарі втрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати...
Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись — опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — ні хмарочки, ні плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...
"Що там? — дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."
— Діду!
— А що, сину?
— Що там?
— Де?
— У небі?
— Бог...
Задумається Чіпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...
— Чи воно, діду, є там люди?
— Де?
— На небі...
— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні...
— А хіба хто там був?
— Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці, — Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут — усе грішне та зле...
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
— То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, — він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна, — думає він, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько — грішний: он як він верхи на барані пре!.."
— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не їдь на барані — гріх!
А Грицько гика та тпрука на все поле...
— А він на барані їздить? — питав дід. — Бач! Я й не туди, чого він так вигукує... Ось я тобі, я тобі!! — свариться на Грицька дід здалека герлигою.
Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
— А я, ДІДУ, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться.
— Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови.
— А щоб оця погань не плодилася!
— Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
— А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько, та й висилав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
— А куди?.. куди!.. — закричав. Та — геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...
— Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: "жив-жив!" — подумав Чіпка, та як схопиться... Очі горять, сам труситься...
— Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути, — в одній руці зостався тулубець, а в другій — головка.
— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка...
— А що — жив! — а що — жив!.. — вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці...
— От тепер можна й герлигою, — каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.
—Ходім ще драти, —каже Грицько:—там ще є.
— Ходім, — згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
— А куди ви? — підвівши голову, питає дід. — Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не заняв...
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли...
...Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі поскручувавши голови, били ґерлиґами... помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...
— Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в холодок. — Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопці, видно, десь горобців деруть...
Дід понюхав.
— А-а... та й добра ж! — промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге — і зачав "Вівчарика". Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, — тільки сопе... А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало — та й стихло... вдруге... втретє... і полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі — дужче... дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий, танцюристий козачок...
— То дід гра, — каже Чіпка. — Ходім до його!
— Ходім. Побігли.
— А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! — зустрічає їх дід.
(Продовження на наступній сторінці)