Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.
— Якого Варениченка? Ні, не знаю.
— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?..
Ні не знаю.
Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам’ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
— Як же він тебе злякав?
— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.
— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
"Раю мій... щастя моєї — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... "А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору... "Ку-ку-ріку-у-у!"—прокричав десь поблизу півень — і замовк... Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" — подумав, здригнувши. Чіпка... А тут сон — мов безвісті забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".
Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку...
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
— Пху, навіснийі коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге — осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це — чує Чіпка — рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, — стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.
— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.
— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...
— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
— О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?.." — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух: — ми тільки рівняємо багатих з бідними...
— Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
— Ух! — задрижавши, скрикнула вона: — яке холодне... — Та мерщій у сіни, — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.
— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. —Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.
— Пусти... пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі... геть!
А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі... Мовчать обоє... Хвилина... друга... третя...
— Де це ти був ціле літо?.. — шепче вона, — що на поле не виходив... Хтось другий ходив замість тебе... То твій брат?
— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою...
— А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..
— Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.
— Галю!.. — стиха обізвався він.
— Чого?..
— Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..
Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула— і скрилася.
Опам’ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут була..." — думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, тихо... Обмацав він кругом сіни... нема! "Не чуть же було, щоб і двері скрипнули", — подумав він, і став прислухатись. Було тихо. кругом, як під землею... "Утекла!" — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п’яне товариство.
Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей... Тільки перед світом заплющив очі — і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.
— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; повмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхає на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.
—А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: — чи буде чим похмелиться?
— Хіба ж тобі так у горло й лити? — од казав замість Максима Лушня.
— А хіба мені дорого встати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з пані-братчиками, вийшов з хати.
— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке лайно!
— То вже хай хто хоче... — одказав, позіхаючи, Матня.
— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.
— Про мене — й так гаразд...
— А як горілки нема?
(Продовження на наступній сторінці)