— Ну, то й нічого. Там уже моє діло... Коли це — кличуть їх до ротного. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: "винуваті!", "винуваті!".
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.
— Я, — каже він, — усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нічку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родіє, скільки хочете: я всьому виною... Не наказуйте тільки моїх товаришів, учителів!
Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне другой раз... засеку!"
Вийшли од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося...
Після того Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого.
Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...
Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там, чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!
Привик Максим до такого життя. "Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — все є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір’ю!"
Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне...
— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!
— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.
— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплатьї солдатские дыры заплатать!
Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.
— Брат! а, брат! — будять.
— Ну?
— Вставай, найдем к ротному.
— Чого?
— Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.
— Ну, что фельдфебель? — пита один.
— Собака!
— Как?
— Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..
— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.
— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!
— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?
— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...
— Што?
— Ребятам, ваше б-родие, худо...
— Чем?
— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!
— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду...
— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.
— Кто идёт? — спитав, помовчавши трохи.
— Да вот: Иванов, Евпраксеев да хахол Максим. Поди сюда, ребята! —гукнув він крізь двері в сіни.
Реб’ята увійшли в хату, стали, витяглися в струночку — як верстви на шляху. Ротний зараз до Максима (любив-таки "хохлика"):
— Што, брат Максим, — худа жить?
— Худо, ваше благородіє: їсти нічого!..
— На прокормление хотите?
— Точно так, ваше б-родие, — забелькотали усі в один голос.
— Разве пазволить, Федосеич? — питає ротний, скоса поглядаючи на фельдфебеля. — Пазволить легко... Ну, а как попадётесь?
— Никак нет, ваше б-родие, — знову забелькотали разом москалі.
Ротний подумав ще.
— Ну, позволяю.. Только смотрите: попадётесь — засеку! Слышь?..
— Слушаем, ваше б-родие!
— Ну, с богом, братцы... марш!
— Благодарим покорно, ваше б-родие! — викрикнули москалі на прощання й вийшли за двері.
Скоро вся рота заворушилася. Оступили кругом заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в улику... А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
— Не худо бы, братцы, — каже хтось, — пойти по купцам с образками!
— А што?.. Право, братцы, не худо! — промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується... Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні оддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, — той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати... Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї... Кожен — своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять... Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто ґвалтувало, — невгавучий крик та гомін доносився до них... Заробітчани все йшли та йшли... уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями... Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по купецькому!
— Стой! — крикнув один з москалів — Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною... "Що ж це воно буде?" — думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
— Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
— А ты — што? Што тьі, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. — Та й устав з саней.
— Глаза имеешь, сам видишь! — одказав Євпраксеев.
— Да вижу, что — салдат... Но чево тебе нужна?
— А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа...
— Ну-у?..
— Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево... у салдата, сам знаешь — и душа казенная... Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бьггье!
— А ты откелева — такой?
— Да уж откелева — не тебе знать... Мы просим... Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо — проваливай!
— Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал... а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой...
— Да ведь тебя, барада, не астанави, — обізвався з-перед коня Іванов, — ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
— Дашь, спрашиваю? — приставав Євпраксєєв.
— Во-на! — одмовив купець, показуючи кулака.
— Ну, бог с табой! Пусти ево, брат, — промовив до Іванова Євпраксєєв.
Той пустив коня. Підійшов до них і Максим та разом і потягли лісом. Купець пильно дивився вслід їм і щось думав. А це як скрикне:
— І-ій, ты? слышь?.. как тебя?..
— А што? — питає Євпраксєєв, повернувшись до купця.
— Возвратись!
— Да чаво? поезжай себе!
— Возвратись, гаварю!
Москалі гуртом вернулися.
— Вот вам, братцьі, красненькая... вспомяните раба божия Парамонта, — промовив купець, подаючи до рук десятирубльову бумажку.
— Спасибо, купец. Не забудем. Парамонта, говоришь?
— Парамонта, братцы! Парамонта!
— Ну, прощай. Счастливаго пути!
— Пращайте, братцы. А далече идете?
— Да на села.
— На побывку?
— На побывку.
— Помоги вам бог!
— Спасибо. Прощай, батюшка!
Розійшлися. Купець поїхав у город; москалі пішли далі шляхом. Максим дивувався. "Узяв би ти в нашій стороні! —думав він. — Мабуть би, чорта спік..."
— А добрий, братця, купець, — обернувся він з словом до товаришів.
(Продовження на наступній сторінці)