З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель дворянства... Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого ("царевого ока"!) та станових, — був панський виборний... Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та ні самі не забагатіли, — тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честі — для піддержки славного роду... Нігде дітись: треба в службу йти... Треба, то й треба...
І пішли!
Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані. Василь Семенович у себе й прийоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці...
І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати — в установлені дні... їздили на різдво; їздили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, і з Василлям", у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня — паску... Кожен знав, що в ці дні нігде " більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба їхати! На Різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на Великодних святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє... У Василя Семеновича день, —треба бути!!
Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного... Кого було Василь Семенович "подарує" ласкою — той немов виросте... Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прямо хоч в ополонку... І ті, що були приятелями, одвертаються...
Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так тому й бути. Як загадав, — так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, — та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу — зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт...
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. .....
XI
МАХАМЕД
Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив господь...
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.
З весни Іван щодня в полі — то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень — косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться і обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на озимину; ще далі — сійба; а там уже в осінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота — спочинок, а надворі — прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, — хизи й охизи та тріскучі морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жінками — своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі — ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м’якиною, рано й вечір — доїть. Іван — коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері — плете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом — париться.
А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись, — треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити...
Так і зима мине; на весну красне сонце заграє... І знову в поле та в поле... знову торішня робота... знову торішні клопоти... Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!
Отже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною... Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають... А проте — живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї... Яка земля, такі й люди. Вона сита — й вони ситі; вона голодна — й вони роти пороззявляли... Селянин без поля — старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає... Поле — що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!
Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на селі не знає, або не вподобає. Тим-то до неї ще змалечку привчають селяни дітей, щоб вона здавалась ні нудною, ні тяжкою. Діти на селі — поміч. Аби зіп’ялось на ноги, — зараз у поле: хай змалку привикає до свого побиту!
У такому побиті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше — скотинку пасти, товару доглядати... Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі — поганяти... Гей та цоб, та цабе! — от і вся невеличка наука погонича.
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити в поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі —зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахатиі Таку неспокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздечку, таку Максимовім сердечку, виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. де його?!. Пішла ходором думка за думкою...
(Продовження на наступній сторінці)