— Звір такий... Цар над звірами...
— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
— А звісно. На те він і цар, — одмовляв чоловік.
— Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
— Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.
— Як? Звісно — якось-то ловлять... прирозуміли якось — коли, кажеш, держать у хаті.
— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові — не сікайся! — каже Грицько.
— Так! цар тобі ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от і лови!
— А як покуса? як з’їсть?!
— То що, що з’їсть?
— А як я не хочу?
— То голову зітнуть...
— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
— Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови...
— А що ж у нас ніде такого не чутно, щоб ловилося?
— Та воно у нас не водиться.
— А де ж воно водиться?
— Десь за морем.
— А хіба й за морем є земля?
— Бог його знає. Видно, в, коли цей звір з-за моря...
— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти... на них і земля держиться...
— То, може, воно там, між тими котами, й водиться! — одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли вже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.
Вийшли з міста в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сільську —хатину, нагадала про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; після обіда — полягають одпочити... А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
— Піди, Івасю, піди гратися, — каже мати, — поки тато задрімає...
— Ді-ма-ю... ма... — лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії д серцем радіє...
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову — скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...
— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.
— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину, — обізвався він; підвівся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка...
— Нічого я б у світі не хотів, — шептав він серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хліба б ми заробили за літо" та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку в серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще — і тихо й вільно...
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії... Легко тому за всячину братись, робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.
Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.
— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.
— А що? — усміхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!
— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.
— Не бійсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки, — тільки сотню й налічив!
"Воно й добре, — дума сам собі, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький ґрунт можна купити, — так же до ґрунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?"
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі — до Ростова. На дорозі зу-. стрів він таких, як і сам.
— А куди? — завжди питали його подорожні.
— До Ростову.
— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! — раяв йому один з них.
— Чому?
— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
— Зате ж далі.
— На півтижня... То що? Ходім!
— Та чи ходімо, то й ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань. Лиман перед їх очима — скільки засягнути — лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.
— По полтинику од сотні дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.
— По три семигривеники! — кричав з другого — і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.
— По карбованцю день! — кричали з судна.
— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!
Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.
"Еге! — подумав він, — та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?"
Оже — ба! Раз — така робота не щодня і трапляється, а вдруге — з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншав, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!
Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив — як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої, бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені...
"Воно б таке, що й додому час", — подумав Грицько, та зима застукала.
— Які тут у вас заробітки зимою? — питав він знайомих херсонців.
— Очерети косити, — раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.
— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане — зараз і потягну в Піски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. "А може, тимчасом хто надійде з своїх, то тоді вже разом!". Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Піски — хто оженився, хто заміж пішов, хто вмер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки...
— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.
— А ще не одружився?
— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по мені пари!
Грицько й тому радий.
(Продовження на наступній сторінці)