— Якщо дозволите, то й заночуєм. Тільки де ж ночуватимем? Може, в село поїдемо?
— Далеченько, та ми ж нічого ще не вловили. А риба ж ловиться краще на світанку. Заночуємо ось тут, не гірше, ніж у Грушівці нашій.
— У Грушівці? — перепитав Котляревський і, згадавши щось своє, давнє, звернувся до Білоконя: — А чому, добродію, село ваше так зветься? Це ж, слід думати, не турецька назва?
— Авжеж, наша... Жив у цьому хуторі Груша, земляк наш, люди й назвали його на честь старого... Ми вже пізніше в Грушівку перебралися.
— Груша?.. Чи не Харитон часом? — спитав Котляревський, боячись повірити, що доля закинула його в місця, де живуть його старі коврайські друзі.
— Твоя правда — Харитон, — ствердив Білокінь. — Але звідки знав ти його, ваше благородіє?
Почувши в устах штабс-капітана ім'я Харитона Груші, Свирид аж кинувся:
— То ж мій побратим був!.. Та всім нам батько!.. Звідки ж знаєш його, пане Іване?
— Колись я в Ковраї жив, а він же, мабуть, знаєте, коврайський. У нього син був — Лаврін. З ним разом у ці краї прибули й інші сім'ї...
— Стривай, стривай, так ти ж, мабуть, ваше благородіє, учителював у тамтешнього пана Томари? — вигукнув старий Ганжа. — Ну й дивина! Чого ж мовчав? Та знаєш ти, що розповідав про тебе Харитон, царство йому небесне? — Свирид схопив Котляревського за руку, з силою потиснув. — От коли б живий був Харитон! Не дожив. Та живі його син і онуки. Живі й здорові!
— А як живуть? Сутужно, мабуть?
— Як усі, так і вони...
Закурили, помовчали, а потім стали розкидати намети на нічліг. Поки молодші поралися з цим, вбивали пакілля, Котляревський разом із Білоконем та Свиридом Ганжею сиділи біля вогнища й домовлялись, коли має виступити зведений козацький полк, якого йому треба спорядження, скільки пороху, мушкетів, жупанів та всілякого іншого військового начиння.
Про все це Котляревський докладно розповів командуючому, промовчавши, однак, про одне: не сказав і слова про запрошення козаків бути в них за старшого. Головне — козаки зберуть полк і виступлять у точно визначений час і підуть разом з частинами Корпусу під Ізмаїл, братимуть участь у його штурмі.
Пізніше, вже будучи в Полтаві, Іван Петрович розповість про свою зустріч з задунайськими козаками, пригадав також і про те, як вони пропонували йому пристати до них.
У журналі військових дій корпусу поет змушений буде пізніше написати про свою участь в особливо важливій справі. І знову ж: тільки обов'язок вести журнал, мабуть, допоможе нам дізнатися через стільки літ про поїздку Котляревського на небезпечне, але дуже важливе для Задунайської армії завдання. Та про це — пізніше. А поки що барон Мейєндорф, уважно вислухавши ад'ютанта, коротко й сухувато подякує йому:
— Відпочиньте, батечку! Завтра, а може, післязавтра, матиму з вами нову розмову. Нові дні — нові турботи. До завтра, голубчику!
Козирнувши, Котляревський пішов, побажавши командуючому на добраніч.
Над Бендерами займався світанок. Мине ще година-дві — і прозвучать сигнали побудки, на вулиці тихого містечка вийдуть військові частини для звичайних стройових занять, без яких Мейєндорф не міг обійтись і тепер — напередодні баталії за Ізмаїл.
4
Минуло три дні.
Похід на Ізмаїл, штурм однієї з найбільших турецьких фортець на Дунаї займав усіх, у постійних турботах проводили час інтенданти, штабні й артилерійські начальники — готували попередню експозицію бою, перевіряли наявність облогових засобів у частинах.
У ад'ютанта командуючого день починався рано. Ще не оголошувалась побудка в солдатських казармах, не співали треті півні, а Котляревський, ад'ютант Мейєндорфа, був уже на ногах. Облившись до пояса холодною водою із глечика, що виставлявся на ніч на ґанок, розтирався лляним рушником, аж червоніла шкіра, і, нашвидку поївши, вдягався.
Пантюха ще звечора чистив мундир, підшивав комірець, ваксував до вогняного блиску чоботи, не раз пробував жорсткою щіткою і ворсу шинелі, проводив штабс-капітана до воріт, знімав ледь помітну павутину з погона. І, постоявши на вулиці, поки штабс-капітан піднімався на ґанок сусіднього будинку, де містилась квартира командуючого, вертався. Передбачалось багато роботи. Якщо лишалось вільних п'ять-десять хвилин, писав маленького, на один аркуш, листа. Не часто, але раз на тиждень відправляв звісточку рідним. З деякого часу Пантелій з повагою дивився на свою правицю, яка раніше вміла тільки коней чистити та справлятися зі зброєю, а тепер цією ж рукою він писав листи, слав поклони всім рідним і знайомим, описував, як живе-служить у пана Котляревського, штабс-капітана, що став йому другим батьком, відкрив світ, навчив грамоти і ні разу за всі роки служби не образив, не те що облаяв непотрібним словом. Коли Пантелій починає думати про це, зразу стає тепліше на серці, нові сили з'являються, росте бажання зробити якомога більше, щоб штабс-капітан був задоволений, повернувшись на квартиру, відпочив і добре попоїв, а якщо побажає, то й посидів би за столом. Пантелій тримав для такого випадку лойові свічки, і пера загострював, і чорнило навчився робити. Розпитав генеральського ординарця Федота Гаврилова, той і розповів, що до чого.
Тим часом штабс-капітан, переступивши поріг генеральської приймальні, зняв шинелю і перш за все передивився донесення, які надійшли за ніч із полків. І, треба сказати, робив це своєчасно. Барон, тільки-но прокинувшись, кликав насамперед ад'ютанта. Котляревський тут як уродився — свіжий, підтягнутий, неначе й не було втоми минулого дня, безсонної ночі. "А прийшли обози із набоями?" Або: "Що нового чути у противника? Чи не вдався він до якихось підступів?" Разом із тим генерала цікавило і чимало інших питань.
Ад'ютант зобов'язаний усе знати, все і навіть трохи більше. Така посада. І нікому немає діла, коли він відпочиває і чи відпочиває взагалі. Нікого не турбує, що штабс-капітан, стомлений, знесилений, прийшовши до себе на квартиру — одинокий будиночок поблизу від штабу, ще довго не лягає, не гасить до півночі свічок. Жовті, неначе масляні, плями довго лежать під вікнами в затверділих слідах кінських копит.
Хто знає, чим ад'ютант займається, над чим чаклує. Деякі з особливо доскіпливих гаряче запевняли: не інакше, як замішана жінка, але ніхто ні разу не бачив, щоб в одинокому будиночку, крім пралі, з'являлись особи прекрасної половини. Ні, жінок у себе штабс-капітан не приймав, хоч знову ж, як твердили ті, що його знали ще по драгунському полку, він не байдужий до краси взагалі, а до жіночої — поготів, і кращого розважальника, ніж він, в усій армії не знайти.
Поки командуючий лежить в опочивальні, а ординарець готує йому сніданок, ад'ютант встигає переглянути всі ранкові депеші й донесення і не тільки переглянути, але й скласти загальну доповідь, зробити за своїм розумінням і висновки, щоб потім, під час сніданку, коротко й разом з тим цілком умотивовано і вичерпно доповісти генералові про всі події за минулу добу.
Ад'ютант не забуває викликати до командуючого намічених ще звечора для доповіді начальників і командирів окремих частин. Проте всього не перелічиш. Починається новий день — з'являються і нові турботи, їх безліч, і до того ж усі важливі, їх неодмінно й невідкладно треба вирішувати, бо від цього залежить стан усієї армії і, можливо, навіть успіх наступної баталії.
А вже в кінці дня, коли, здається, все зроблено, і метушня в штабі відносно стихає, і, отже, можна б піти відпочити, — ад'ютант сідає за писання журналу військових дій, бо і цю роботу командуючий поклав на нього. "У вас, батечку, стиль строгий, а головне — суть виділити вмієте..." Не відмовишся. Просьба генерала — той самий наказ, хоч висловлений у ввічливій формі і скоріше схожий на похвалу. Щоб вести журнал, у ад'ютанта все напохваті: донесення з частин, карти, листи, чергові розпорядження командуючого. Ніколи не відмовлять у додаткових матеріалах і штабні. Вони ставляться до ад'ютанта дружньо, відрізняють його серед багатьох інших, як людину чемну й веселу. А бригадир Катаржі вважає за честь бути в товариських стосунках з штабс-капітаном, і той не залишається в боргу.
У приймальній командуючого, крім ад'ютанта, ще й ординарець генерала Федот Гаврилов. У кімнаті тепло, навіть жарко, але Гаврилов, не перестаючи, підкидає до грубки дрібно порубані березові полінця, полум'я гоготить, неначе ось-ось виплигне звідти на підлогу, пожадливо лиже до червоності розпечені дверцята. Котляревський, не відриваючись від паперів, запитує, чи не досить топити, в кімнаті ж нині не холодніше, як у лазні. Гаврилов охоче згоджується: справді, не холодно, ваше благородіє, але жар кісток не ломить, він це знає по собі. .Одного разу вскочив у халепу, не дай господи, у крижаній воді скупався, дуже застудився і тепер, як тільки намічається зміна погоди, до нестями крутить ноги, отже, нехай їх благородіє дарують йому, потерплять трохи, він, Гаврилов, годинку другу погріється.
— Грійся, Гаврилов, але у воду більше без потреби не лізь.
— Хто б ото поліз, пане штабс-капітане, та куди ж дінешся, коли вогонь зверху, а потім шрапнель. Хочеш не хочеш — полізеш.
— Тоді, звичайно...
Проглядаючи донесення, Котляревський відбирає найважливіші, щоб записати у журнал, і, щоб чого не проґавити, деякі документи перечитує двічі.
(Продовження на наступній сторінці)