У сусідній кімнаті сиділа компанія офіцерів та їх гостей. Через тонкі двері, що були між тими двома "номерами", чутно було їх голосну розмову, регіт, брязкіт склянок та пляшок.
— І гарна ж та Ніобея, бісової пари! — мовив басуватий голос.— Досі мені перед очима стоїть і голос її чую!
— Таких і на великій сцені не багато знайдеться,— озвався другий.
— На що вже наш доктор — і той не видержав, побіг в антракті за лаштунки... хе-хе! А як я йому про це натякнув, то трохи очей мені не видер... хе-хе! Кумедія!
— А є до чого побігти!
— Гарна, гарна, хоч кому! — знов озвався басистий голос, а потім проскандував той вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства й мать без дітей..."
Втім, усі бесідники замовкли й переглянулись один з одним: з сусіднього "номера" почули вони несамовитий жіночий крик — не то плач, не то сміх.
То бідна Ніобея, цариця без царства і мати, що втратила єдину дитину, билася головою об стіну в тяжкій істериці...