Вип'єм за щастя, вип'єм за долю,
Вип'єм за те, що миліше,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб в світі легше жилося!
Випили знов, випила й дівчина удруге, та й наче справді повеселішала.
— Оце ж, хвалити бога, наші молоді й повеселішали,— сказав хтось.
Слово "молоді" вподобалось компанії.
— Ануте, повінчаймо їх, то й справді "молоді" будуть. І повінчали. Один був за попа, зв'язав їм руки хусткою, водив круг стола з самоваром, пляшками і чарками, гурт співав: "Ісаіе, ликуй".
Вигадали зробити шампанське з шипучого лимонаду з коньяком. Пили всі, пила й "молода".
Гітарист почав строїти гітару для нової пісні, коли враз почувся неначе короткий придушений стогін.
"Молода" впала ниць на постіль, сховала лице у подушку і плакала, ридала таким стогоном, що душу надривав...
Він, следователь, і тепер неначе бачив ті худенькі плечі, що здригались від того безнадійного, безпорадного плачу. Гидко було...
Це ж було подвійне блюзнірство, кощунство. Крім церковного обряду, вони надругались тут над бідною, сирітською душею... Де вона тепер, та бідна, покривджена "молода"?..
Слідователь глянув на "діло" про парубків, що лежало перед ним на столі. Чи не дивна це примха долі, що таке "діло" вкинула в його руки? Він радніший роздер би оце "діло" на шматочки, та ба! Папір подерти, знищити можна, а "діло" не загине... Закон. О, законе людський!..
І довго слідователь ходив по кімнаті з кутка в куток, гриз нігті, кудовчив свої чорні кучері, а вкінці таки згорнув "діло" у пакет і надписав зверху: "Прокуророві Н-ського окружного суда".
Прокурор був середнього віку чоловік, худий, жовтий, нервовий. І служба, і діла обридли йому, обрид, здавалось, і увесь світ,
Ніщо його не цікавило, ніщо не тішило. Службу свою він справляв, як машина. І того дня, як одержав він пакет від судебного слідователя з ділом про блюзнірство, все чогось склалося так, начеб змовився увесь світ дратувати нерви прокурора.
Вранці наробили чаду самоваром і через те голова боліла. Потім приїхала теща, яку він ненавидів. Дітей розпустили у школі на пущання, вони були всі дома, бо жінка не пустила їх надвір через непогоду; день був холодний, прикрий, стояла мряка; діти, сидівши дома, зняли такий шарварок і гармидер, що хоч із хати тікай. До того ще теща і жінка заходились пекти якісь витребеньки та ласощі, цілий день щось товкли та терли у кухні, а з обідом через те опізнились. Ще й "діл" цілу копицю нанесли з пошти!
Буває іноді таке, що жити б не рад, а тут усе тобі впоперек та на злість іде. Було надвечір. Прокурор, перечитавши "діло" про блюзнірство, не пожалів і трішечки парубків, бо не звик він нікого жаліти, надписав на обложці: "Подлежит суду по статье 182" та й відсунув "діло" набік.
У сусідній кімнаті діти зняли знов якийсь спів та регіт.
Він вийшов туди, щоб нагримати на них, та й здивований спинився на порозі.
На столі світилось кілька свічечок, що полишились з ялинки ще з різдва; старший хлопець, надівши батькову крилатку і циліндра, правив щось як піп, мовби акафіст:
— Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче, великий чудотворче!
А менші співали гуртом:
— Совайся, Ничипоре, со-о-ова-айся!
— Що це ви, паршуки, вигадали? — загримав несамовито прокурор, тупаючи ногами.— Я вас, дрантивих, різками виперіщу!
З других дверей вискочила жінка з закачаними рукавами і масними руками.
— Чого ти визвірився на дітей? — спитала вона.
— А ти не бачиш, що вони роблять?
— Що ж? Гуляють. Хіба вже і погратись дітям не можна?
— Це ж блюзнірство, кощунство,— кричав прокурор.— Гріх!
— Скажіть, бога ради?! — дивувалась жінка, здвигаючи плечима.— Давно ти став такий богобоязливий?
— Але ж це злочинство, карається законом,— казав прокурор.
— Ти здурів,— озвалась жінка.— Що ж, своїх дітей до суду потягнеш, може?
— Але ж...
— Слухай. Я вже бачу, що твої нерви знов розходились. Дай спокій дітям; тільки їм і волі тепер від тієї науки, як розпустили їх на пущання. Невже ж їм по струнці та по закону навіть іграшки свої робити? Іди краще куди, чи у клуб, чи до знайомих, розважиш трохи себе, то буде і тобі, і нам краще. Іди. Гуляйте собі, діти, гуляйте.
Прокурор грюкнув дверима та й вернувся у кабінет.
"Справді, краще піти з дому кудись",— подумав він.
Випадком глянув він на "діло" про блюзнірство, де його рукою, великими літерами було поставлено: "по статті 182" й... плюнув сердито, одягся і вийшов із дому.
Проходячи двором попід вікнами дітської світлиці, він почув знов гурт дитячих голосів.
— Совайся, Ничипоре, со-о-овайся!