Князь Олег, що після смерти Аскольда і Дира володів у Києві, правив мудро, будував городи і укріпляв їх, щоб забезпечити перед ворогами. І велика стала українська держава. Велика, могутня. Грізний став Олег сусідам. Боялися його, боялися заганятися в межі української держави. Вони, що були грізні колись Україні, самі тепер миру прохали! І жив Олег мирно з усіми сусіми народами, княжучи в Києві.
Багатів Київ, багатіла українська держава, багатів український народ. Краще стало жити всім.
Та нудно стало войовничій дружині княжій сиднем сидіти дома. От і кажуть дружинники до князя Олега:
— Княже, остогидло нам ось так бездільно сидіти по домах, далі й мечі наші поржавіють. Час нам лицарської слави пошукати!
А міщани, купці Київські:
— Добре було б піти на греків і вимогти на них корисний торговельний договір. А то, як тепер, то дуже непевно заходити з греками в торгівлю, небезпечно навіть.
Подумав князь Олег хвилину...
— Підемо на греків! — сказав.
І став Олег закликати охочих у військо в похід на греків. Сходилися всі, кому нудно стало дома сиднем сидіти, всі, хто слави й воєнної добичі бажав. Дві тисячі суден було готових у похід.
І стало військо на конях перед теремом княжим. А Дніпро покрило дві тисячі суден. Прощається князь Олег із сім’єю своєю та з боярами. А до княжича Ігоря сказав:
— Ти вже доріс, і не треба мені тебе оставляти ні під чиєю опікою. Час тобі вчитися правити самостійно. Хоч все ж таки не цурайся мудрих рад старого дворецького Живослава...
Попрощався Олег, скочив на свого улюбленого сивого й поїхав попереду війська...
Заіржали бистрі коні, задудніли копитами, і похід рушив вперед.
А разом і дві тисячі суден рушило. Вдарили весла, запінилися під веслами хвилі, замигтіли золотом приски з весел у промінні сонця й довгим вужем посунулися судна по хребті сивоусого діда — Дніпра.
Гомоніла дружина, дзвеніла зброя, неслася грімка бойова пісня.
Їде Олег, гордо дивиться на своє військо й думу думає:
— Чи довго ще мені прийдеться на чолі війська лицарської слави добувати?
Їде — аж зирк: під розложистим дубом сидить старець, сивий, як голуб, із довгою бородою, одягнений у зелену кирею,30
[30] Кирея — довгий, дорогий плащ.
Ярко-червоним поясом підперезаний. Біля нього висока палиця й гуслі. Сидить старець та зілля якесь порядкує, що йому два молоді хлопці в таких же одягах подають. Глянув на них Олег і відразу пізнав, що це Перунів віщун і що він лікувальне зілля з прислужниками
[31] Кумир — бовван, статуя поганського божка.
кумира31 Перуна збирає.
І зараз завернув коня до старця, а за ним і прибічні дружинники його. Князь поздоровив волхва, як слід, та питає:
— Я їду в похід на греків! Скажи мені, будь ласка, Перунів віщуне, чи вдасться мені похід, і чи здоров вернуся з походу?
Поглянув волхв на князя та каже:
— Похід тобі, княже, вдасться — вернешся з добиччю великою й у славі здоров. Ти не згинеш на бойовищі. Кінь, що любиш його та їздиш на ньому, твоя загибіль, від нього тобі вмерти!
Сказав старець і немов з жалем дивився на князя. Дружинники думали, що князь обуриться на волхва. Та ні, він спокійно зліз з коня й наказав подати собі іншого, а потім прикликав молодого прибічника та сказав йому:
— Відведи мого Сивого назад у Київ і накажи конюшому Яромирові, щоб доглядав його. Заслужив собі мій Сивий на це, бо не з однієї небезпеки винесли мене його бистрі ноги, чи то на ловах, чи в бою. Веди його, а потім нас доженеш!
А військо рушило далі.
Похід був не легкий, повний пригод. Зірвалася буря, понищила силу суден, треба було задержати похід і судна направляти. Два дні стратили на направу суден.
Коли перепливали ходи п’ятого порога, розбилося об скелі порога кільканадцять суден, і вісім дружинників потонуло.
Далі плили вже без пригод аж до острова, де ріс святий дуб.
Князь велів подати жертву Перуновим жерцям. Ворожба була щаслива й недвозначна:
— О, княже, Олегу, тобі ніхто не опреться — сказала ворожба.
Князь велів старшинам оповісти ворожбу всьому війську. І серед радісних окликів військо і на суднах і кіньми рушило вперед.
Прийшли під Царгород. Та греки завчасу довідалися про Олегів похід і замкнули Суд, пролив між Чорним морем і Царгородом, а в городі поправили укріплення, військом сильно обложили мури.
І сказав Олег:
— Не пускають нас водою, так підемо суходолом. Витягти судна на берег!
Витягли і кинулися на пригороди Царгороду та на довколишні оселі — доми, оселі руйнували, церков не щадили, людей убивали.
Думав завзятущий князь-воїн, як би то дістатися суходолом під мури города.
Аж тут підходить до нього старець і каже:
— Задумався княже, що города не здобудеш? Здобудеш, тільки піди суднами по суходолі, як по воді!
І зник, як не був.
Здивувався князь:
— Хто це міг бути? Може сам Перун у людській постаті? — "Здобудеш, тільки піди суднами по суходолі, як по воді!" — сказав. Та як же ж це можливе?
І пішов князь над берег, де судна стояли.
А вітер був сильний! Понапинав усі вітрила.
Князь дивився, дивився на даремні зусилля вітру рушити з місця судна, аж нараз і блиснула йому думка:
— А якби так приробити колеса до суден, чи не пішли б вони під таким вітром по рівнині?
І покликав майстрів:
— Приробіть — каже — до одного судна колеса!
Майстри приробили... Пустили за попутнім вітром. Навдивовижу всім, судно поплило, як по воді!
— Гаразд! — каже князь — попливемо суходолом.
І велів проголосити всьому війську своєму, що в нього був віщун і казав, що здобудуть Царгород, коли попливуть по суходолі, як по воді. А для цього треба приробити до суден колеса.
І закипіла робота. До двох днів усі судна стояли на колесах, а вітрила наготовані. Тільки попутнього вітру, а всі судна так і попливуть на город по землі, наче по морських хвилях!
Діждалися. Зірвався не вітер, а вихор! Вітрила напнулися, і судна рушили вперед. Ледве дружинники вспіли повсідати в судна.
Загреміла бойова пісня, задзвеніла зброя.
Побачили це греки й із дивного дива роти повідкривали. А там і жах обняв їх:
— Як це? По суходолі пливе, як по воді? Тут напевно чари! Не даром іде слава про Олега, що він чародій, і не даром Віщим зовуть його.
І не зважилося грецьке військо виступити проти русичів.
— Чари, чари! — кричали — небезпечно йти!
Що ж було царям діяти? Скликали раду. І врадили вислати послів до Олега.
Прийшли посли:
— Не губи города, княже, — сказали — заплатимо данину, якої жадаєш!
— Згода, — каже князь Олег — та перше дайте харчів і вина для мого війська.
Вернулися посли й переказали це царям. А царедворці й кажуть:
— Даймо їм таких харчів і такого вина, щоб й Олег і військо його не вернулися вже додому.
— Гаразд, — кажуть царі — це найлегший спосіб звільнитися від них!
І послали послів із вином та з харчами!
— Вітай, княже! — сказали посли. — Цар здоровить тебе й пересилає для тебе й для війська твого харчі та вино!
Та мудрий був князь Олег і вмів читати в очах і в лицях людей!
І каже послам:
— У нас є звичай, що хто подає вино, то перший п'є чашу, щоб показати, що в вині нема отрути. Випийте ж і ви перші вашого вина!
Та не хотіли вони!
— У нас немає цього звичаю, — відповіли — перші п'ють гості!
— То хай буде по-вашому! Вино вже наше, а ви гості в нас! — сказав князь. — Пийте!
Та не хотіли гості — ні та й ні!
— Значить у вашому вині є отрута! — сказав князь і насупив грізно брови.
Посли нічого не відповіли, дрижали, як осиковий лист! Ану ж, насильно схоче їх напоїти цим вином.
Та Олег сказав:
— Заберіть собі вино й харчі ваші, я не приймаю їх. Воюю город!
Поклонилися посли князеві й вернулися до царів. Оповіли все.
І налякалися царі й усі царедворці і сказали:
— Це не Олег, тільки св. Димитрій, посланий на нас від Бога!
І знов послали царі послів, а князь Олег сказав їм:
— У мене дві тисячі суден, а в кожному судні по сорок дружинників. Дасте на кожного дружинника по дванадцять гривень.
Греки пристали на це й почали в Олега мира просити, щоб не воював грецької землі.
І Олег із військом своїм відступив на невелику віддаль від города та почав мир творити з царями грецькими, із Львом та з Олександром.
Послав до них дружинників своїх: Карла, Фарлофа, Веремуда, Рулава та Стемида, що знали грецьку мову.
Прийшли посли й відразу гордо сказали:
— Давайте данину!
І спитали греки:
— Чого хочете? — Все дамо вам!
І сказали Олегові посли в імені князя:
— Дасте нашому війську на дві тисячі кораблів по дванадцять гривень на ключ, тобто на господаря дому, а потім данину на руські городи: передусім на Київ, так само на Чернігів і на Переяслав і на Полоцьк і на Ростів і на всі інші городи, де сидять князі, що під князем Олегом.
Що ж було діяти грекам? Згодилися. І списали договір, дуже корисний для київської держави.
Так царі Лев і Олександр помирилися з Олегом, великим князем України, дали данину й заприсягли, хрест цілували, а Олег і його мужі клялися на зброю свою та Перуном, і закріпили мир.
І сказав Олег:
— Зшийте паволочні вітрила для дружинників, а війську кропив’яні.
Греки дали їм паволочні та кропив’яні на всі судна. На знак перемоги прибив Олег на воротах Царгороду свого щита.
І відїхали з-під Царгороду.
Напняли нові вітрила. Княжі дружинники паволочні, а інше військо кропивяні.
Із переможеною піснею верталися. Співці славили князя Олега, його розум і хоробрість. Коли вже виплили на Дніпро, зірвався сильний вихор і подер кропив’яні вітрила.
— Берімся назад до своїх вітрил із товстого полотна! Не для нас, Словен, кропив’яні вітрила! — Для греків може вони й добрі, а для нас ні! — сказало військо и почепило назад свої конопляні вітрила.
Із славою та добиччю багатою вернувся князь Олег у Київ. Силу силенну
[32] Узоріччя — дорогоцінності.
навезли золота, паволок, овочів і вин та узоріччя32 всякого.
Через кілька днів справив князь Олег пир своїй дружині. Лилися дорогі грецькі вина. Срібні й золоті чаші мигтіли, наче зорі, в руках дружинників.
— Слава, слава князеві Олегові! — кричали дружинники.
А співці співали пісні про славний похід князя на Царгород.
І співав один співець і про те, як князь Олег свого любого коня оставив дома, бо від цього коня мала бути смерть князеві. А кінь стоїть у стайні, годують його добре, зеленою паполомою33
[33] Паполома — покривало, рід дорогої матерії.
накривають! Та тужить кінь, сумує-тужить за князем любим і за славою воєнною!
І засумував князь Олег, а потім сказав:
— Покличте конюшого мого!
Прийшов конюший, низько кланяється...
— А що мій Сивий діє? — спитав князь. — Де мій кінь, що я велів тобі його годувати й доглядати?
— Згинув! — відповів коротко конюший.
— Як?! — аж скрикнув князь. — Ти не дбав про нього!
— Ні, княже, — відповів конюший дрижачим голосом — доглядали його добре, краще за всіх коней — так він їсти не хотів нічого, тужив і чахнув — та згинув вкінці.
— За мною тужив мій коник і за славою воєнною! — сказав князь Олег сумно. — Осідлайте мені коня! — гукнув до отроків.34
[34] Отрок — юнак джура, дружинник.
— Хай побачу кості мого Сивого!
Поїхав. А за ним дружинники найближчі.
І приїхали на місце, де лежали кості коня голі і череп його голий. І зліз князь із коня й сказав із насміхом:
— Чи від цього ж то черепа має прийти мені смерть?
І став ногою на череп. Та у цю хвилину закричав — із черепа виповзла гадюка й укусила його в ногу...
Нога відразу напухла.
Кликали знахорів, не помогли. Пухлина з ноги пішла далі.
І побачив князь Олег, що смерть близько вже, і тоді сказав:
— Правду сказав колись віщун. Я гину від мого любого коня!
Помер князь Олег. І плакали по ньому всі. Князь Ігор, хоч уже дорослий був і жонатий, плакав, як дитина, як по батькові рідному.
І поховали Олега на горі Щекавиці біля Щекової могили.