З крутої гори в долину, в тихій задумі сходить подорожній: став, обпершись на довгий посох...
Високий на зріст, увесь сивий, з довгою сніжно-білою бородою, старий журливо дивився в затишок невеличкого села, що притулилося до гори, ховаючи в рясних садках убогі, похилені хатки.
Далі перед його очима на широкій рівнині розкинулися села, проміж них великі блискучі палаци, потім зелені степи, а за ними шумливі міста.
Стояв і оглядав країну.
І стялося диво: по степах широких, по містах великих заворушилися люде. Усі оджили духом, усі покинули щоденні клопоти і натовпом посунули до крутої гори.
Ішли струджені та знеможені з радістю великою, сильні та багаті з острахом та непевностю.
Ішли тихо, без гомону, без галасу, немов якась невидима внутрішня сила вела їх до сивого діда.
І тут у долині стали.
Праворуч багаті, а зліва бідні, як два ворожі табори.
Старий, обпираючись на свій довгий посох, глянув прозорливими очима на людей, а, як усі затаїли дихання, сказав:
— Горе людям, що занедбали Мудрість, бо вона єсть те сильне багацтво, з якого кожен може черпати до насищення.
У вас сказано: — Сила моя і власть моя в моєму мечі. Знову сказано: Сила і власть в науці. І ще: в золоті...
Я ж говорю: — Меч одбірає життя у ворога і друга і у того, хто його носить.
Одні з вас замінили велику мудрість малими науками, аби довести, що в життьовій боротьбі одно одним живе.
Так живуть лиш дикі звірі.
Другі, щоб справдити між людьми рівний поділ багацтва й праці.
Так споконвіків ведеться у метушливих комашок, та од того вони не стають кращими.
Одні ціною людського життя збірають собі гори золота. Другі тією-ж ціною силкуються його вирвати.
І всі кажуть: Чим багатша країна, тим вона могутніша і щасливіша.
Недоумки бідолашні! Жадобою до золота ви вбиваєте найдорожче, що дається вам — життя людське.
Кажу: Єдине багацтво на землі, то багацтво душі.
Горе тим, хто має власть, ученість і золото, а не має чистої душі.
Усе зло, усі сльозі народні й кров густими тінями лягають на їхні чорні душі...
Як сліпорожденні вони не бачуть, що життя людини, то єсть найбільше в світі благо.
Як нерозумні сотворіння, не знають, що цей скарб дається тільки один раз у всі міліони віків.
І що тіло єсть порох, а дух з його ділами живе вічно.
Я той, що несу до вас царство духа.
Хто піде за мною, той стане первим, хто проти мене, — той останній.
І от я посилаю перших із вас, найбагатших душею проповідувати царство духа.
Тоді люде не братимуть до рук зброї, не будуватимуть тюрем та косарень.
Не збіратимуть ні золото, ні срібла, ніяких скарбів, і вони стратять свою цінність.
І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні воїнів, ні убієнних, а всі стануть братами.
Хто-ж багатий душею, буде слугою громаді.
Посилаю мудрих і тихих до свавільних і нерозумних.
Їx зненавидять, оддаватимуть на муки і вбиватимуть за те, що од слів їхніх повертатиметься в порох усе те, що повстало з пороху землі, а натомість будуватиметься царство духа, що житиме вічно.
І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні воїнів, ні убієнних...
Тут юрба заколивалася, заревіла, загула, а наперед вискочили воїни з блискучими мечами, щоб убити пророка.
— Тіло моє убиваєте, духа-ж вічно-живого не вб’єте, бо вже настає царство його.
Сказав і впав розсічений мечем.
Увесь натовп іздрігнувсь і з грудей народу вилетів важкий стогін.
Тоді на міcце вбитого пророка враз виступило з юрби десять, — п’ять з лівого боку і п’ять з правого.
І повернулись з народом у села та городи проповідувати там царство духа.
Коли-ж чорні душі довідалися про них, світлих, — зненавиділи їх, кинули в тюрму і присудили до страти.
А як убили цих десять, стало сто пророків.
Коли-ж убили цих сто — з’явилася тисяча.
Так стає чистих духом чимраз більше й більше.
Ходять вони між нами й по днесь, і доти ходитимуть, аж настане на всій землі царство духа.