Коли б не полтавський погром, кращого наслідника, як Андрій Войнаровський гетьман навіть не міг би собі бажати. Він, хоч молодий, але бувалий, політично підготовлений і характером певний, що більше, ніж самим собою, дорожив би тим насліддям, яке йому дядько лишив би. Тільки одно. Йому бракує охоти, а може, і снаги борикатися з внутрішнім ворогом, з козацькою каверзою, з зазіханням на владу, з незаспокоєним бажанням наживи.
Тому-то й дивляться на Войнаровського, як на пана, бо він не любить підлабузнюватися старшинам і не хоче здобувати собі мир поміж козацтвом. "Високо голову несе", — балакають про нього.
Остається Орлик.
На нього вся надія. Орлик один може рятувати справу. Найкраще, коли б так залишився й надальше генеральним писарем, а булаву щоб перебрав Войнаровський. Так була б покладена основа дідичної влади, а не припадкового вибору. Бо ніщо не дає такої нагоди до безладдя, сварок і непорозумінь, як вибір гетьмана. І ніколи сусіди мають такої змоги сунути свого носа до нашого проса, як власне тоді. А так без клопоту й
розгардіяшу гетьманська булава переходила б з рук до рук і заздалегідь призначений наслідник учився б від свого попередника нелегкого вміння правити державою.
Це була б найкраща розв'язка цього важливого питання. Але чи Орлик згодиться на неї? Чи аж до тієї межі схоче посунути свій патріотизм і почуття обов'язку?
Гетьман сумнівався, і важке зітхання було висловом його великої турботи.
Він перевертався з боку на бік, місця собі прибрати не міг. То мороз проходив по його виснаженому тілі, то в жар його кидало — стогнав.
Войнаровський будився і навшпиньках підходив до ліжка недужого дядька.
Чура спав на порозі, лікар хропів у кутку.
Перед іконою блимало невгасиме світло.
Крізь шнуркове вікно видно було, як місяць підбивався вгору, обжемчужуючи табор і ввесь широкий, гарний, багатий краєвид.
"Треба вам чого, дядьку?"
"Спасибі тобі. Нічого мені не треба. Тільки спати не можу."
"Прикажете збудити медикуса, щоб дав насонний лік?"
Гетьман заперечив рукою: "Не помагають мені його ліки, синку! На мою недугу, мабуть, уже й ліку нема."
Войнаровський потішив дядька. Казав, що осінь іде, і незабаром скінчаться тії спеки, які навіть здорових людей сильно слаблять.
На ослаблення всю вину спихав, бо лікарі ніякої хороби в гетьмана не знаходили. Запалив свічку. Одна тінь здовж намету лягла, друга підстрибувала вгору. Заграли мухи.
"А вже вам, дядьку, — питався Войнаровський, — часником від свічок не заносить?"
"Від тих, що Мручко ставить, ні."
І мовчки подивилися на себе. Хвилину не зважувалися балакати про те, що обоє собі гадали. Аж гетьман сказав: "Боюся, що Мручко запізно догадався московські свічки своїми заступити."
"Може, дасть Бог, що ні", — відповів Войнаровський. І знову мовчали хвилину.
"Вістей нових з України нема?" — спитав гетьман.
"Semper idem29", — відповів Войнаровський.
Гетьман очима до ікони побіг. Довго не відривав їх від неї. А потім Войнаровського за руку взяв:
"Синку!"
"Дядьку!"
"Одно прохання маю до тебе."
"Ваше прохання — це наказ для мене."
"Ти знаєш, сина я не мав. Хотів усиновити тебе. І булаву гадав у твої руки зложити. Та чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Не знаю, як воно буде. Найкраще, щоб таки тобі вручили. На це король погоджується. Та не знаю, як Орлик. Схоче він оставатися при тобі писарем, так як при мені був. А без його помочі ти собі ради не даси. Так тоді, я тобі пригадую те, що під Полтавою сказав. Покорися судьбі. Якщо побачиш, що козаки Орлика собі бажають, не переч їм. Хай він булаву бере. Понесе її гідно і добре. Я певний того. А ти останься при ньому. Не кидай діла! Небагато нас. Нікому від діла тепер утікати не вільно. Нікому! Це була б дезерція непростима. Це був би гріх. Чи обіцяєш мені?"
Войнаровський до дядькової руки мовчки припав. Гетьман притягнув його до себе.
Чути було, як прискала в лямпі олива і як цвіркали польові коники за наметом у траві. "Як у нас на Україні", — промовив гетьман і повіками очі накрив. Ніби туди йшов. Аж виснажений і притомлений на її лоні уснув.
Гетьман гаснув, немов каганець без оливи.
Не нарікав на болі, навпаки, казав, що йому багато краще, тільки сил нестає. Кволість і сонливість. Вже й голови від подушки відірвати не може. А діла всякого чекало. Часто кликав Орлика, казав собі прочитувати проект конституції, поправляв, але під час диктату мовк і замикав повіки. Орлик тривожно наслухував, чи гетьман дише, а впевнившись, що він тільки заснув, тихо й обережно, як кіт, виходив із намету.
Бували в гетьмана і хвилини раптового оживлення. Тоді посилав Войнаровського з окремим дорученням до короля, скликував на нараду старшин, диктував листи.
Іноді просив Обидовську подати бандуру. Гладив тоді її, торкав заглухлі струни. Обидовська підпирала його подушками. Сидів, надумувався хвилину, буцім пісні в пам'яті шукав. Відлетіла від нього. Струни пальців не пізнавали, жалібно квилили. Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У кобзу грає-виграває, Голосно співає...
Не співав, а гомонів. Ганна на силу здержувала сльози. Кобзо ж моя, дружно вірная, Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?
"А чи на могилі положити?" — повторив і задумався, ніби звідкілясь відповіді дожидаючи.
"Докінчи за мене, Ганно!" — просив Обидовську, вручаючи їй свій улюблений струмент. Ганна скінчила:
Нехай буйний вітер по степах пролітає, Струни твої зачіпає.
Смутнесенько, жалібнесенько грає-виграває, То, може, подорожні козаки бігтимуть близенько, Почують, що ти граєш жалібненько, Привернуть до могили.
"Коли б тільки привернули до нашої великої могили, — як відгомін промовив гетьман, — а тоді вже моя хай і забутою стане."
Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби вираватися хотіли на волю.
"Дивний сон мав я нині, — почав, відступаючи від речі гетьман. — Наче іду кудись через велике, снігом завіяне поле. Ні людей, ні деревини — біло. Небо від землі відділити важко, зливається водно. Тільки ген, на обрію, щось паленіє. Насилу доволікся я туди і бачу: кущ троянди цвіте й пахне. Задивився я на тую троянду, і нараз зима весною взялася, зацвіло, заясніло, потепліло, сніги перекинулися травою, зашуміли потоки, солов'ї в батуринських садах затьохкали... В батуринських садах..."
Не докінчив, тільки пильно на Ганну подивився: "А про Мотрю ти нічого не чула?" — спитав нараз.
Ганна заперечила головою.
"Ні, не чула. Нічого нового, ані доброго... Тягне мене туди!" "Куди?"
"А до них. Там мати, Мотря, брати."
"Усіх нас туди тягне, Ганно, та не всім судилося повернутись. Ти ще молода, перед тобою майбутність."
Руку на її голову поклав.
Незчулися, як навколішки перед його постелею стала.
49.
Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський
намет.
"Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, — від сходу!"
Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди.
За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.
Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.
На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав.
Войнаровський хотів його забрати.
"Залиши, хай лежить! — промовив гетьман. — Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?"
Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе: "Не треба!"
Орлик до нього приступив. "Прийміть, ваша милосте, поможе", — просив, кланяючись.
"Як умерлому кадило", — відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка.
Нараз зірвався і сів. "І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?"
"Я тут", — відповів сотник, стаючи в ногах постелі.
"І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були."
Голос його дрижав, ломився.
Всі бачили це й хотіли йти. "Може ваша милість заснуть?"
Знову ж ця усмішка на зболілих устах.
"Висплюся ще. Ніч така довга."
Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.
"Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров."
"Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла."
Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті поля, на буйні баштани, на Дністрові хвилі. Намет немов горів.
Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря.
"Гарно як!" — і очі понад табір пустив, туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись не міг.
"Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую Тобі за чари весни і за грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і рев Дніпрових порогів. Все воно гарне — грізне, чи лагідне, достойне шани та любови гідне."
Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той бік близькі його.
Ніби з того боку дивились на нього й ніби з тамтого лунав до них незабутий голос його.
"Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині Ти мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не край же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрости Твоєї!"
Замовк і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет. Гетьман устами шевелів.
Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг, не давало.
Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не
могло.
Ганна й Войнаровський підтримали хворого. Ніби рівновагу зловив:
"Дай нам, Боже, вольними бути!" — останками голосу промовив і горілиць повалився на постелю.
50.
Дня 23 серпня старого стилю сумнопам'ятного Року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило.
Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки зісунувшись по високій щоглі, повисла на подобу крил примученого орла.
І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів.
Барабани чорними прикрито опонами і чорні перев'язки появились на раменах шведських старшин. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба.
Козацький табір був, як тіло без душі.
Люди ставали гуртами й перешіптувались.
Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось... Може, ще, може... Козаки привикли до того, що гетьман не раз хворів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало...
Табір осиротів. І сирітство це відчував тим більше, що воно його на чужині постигло. Голови нема. Хто ним буде журитися? Хто про нього подбає? Більше ніж двадцять літ гетьман господарив, і ніяк було привикнути, що його нема в живих. Дня 23 серпня сумнопам'ятного 1709 року сонце на бендерських полях світило, та не гріло.
Войнаровський з Ганною Обидовською і Мручком біля покійники залишились. Орлик пішов сповістити короля.
Король мовчки прийняв до відома сумну вістку. "Щиро спочуваю з вами у вашому горі. Маю надію, що наслідник піде слідами свого попередника. Я пана Войнаровського дуже шаную. Прошу передати всім панам старшинам і всьому козацькому війську мій щирий жаль з приводу смерти пана гетьмана."
Орлик подякував, вклонився і пішов.
"Я пана Войнаровського дуже шаную", — гомоніли за ним королівські слова.
Намет обставлено зеленими гильками. Посередині, між восковими свічками, лежав покійний, білий, як ярий віск.
Козацькі жінки приходили з наруччями польового квіття, що його гетьман так дуже любив та плачами сповнили весь намет.
Старшини, в кого був контуш, вдягали, а в кого ні, до Бендер їхав, щоб такий пошити. Пояси на сумний бік зав'язували.
Коло полудня шведський король не приїхав, а пішки з кількома генералами прийшов.
Несміливо й стурбовано приступив до покійника.
Довго стояв і немовби шептав щось своїми відмороженими устами.
Гетьман усміхався до свого вірного союзника.
Не мали жалю до себе. В лиху годину звела їх доля з собою та не осоромили себе. Гідний гідному дотримав слова. Гетьман не відступив короля під Полтавою, король гетьмана не видав у Бендарах.
Втратили бій, та не втратили лицарської чести.
Король прикляк, окрилену голову перед маєстатом смерти схиливши...
Потім кріпко стискав Войнаровського за руку. Обидовській висловив свій жаль, Орлика просив вести дальше канцелярське діло й, кланяючись направо й наліво, подався через яр до свого табору.
Ще вчора було їх двоє, нині він один залишився.
Цього вечора нікого не кликав до себе, нікого не приймав.
Всю ніч не спав. Читав Плутарха і Псалтир.
1Ганнібал перед брамою (лат.)
2Третього не дано (лат.)
Хай живе король Карл! (лат.)
4Вигадує (нім.)
5Залишки, вихоплені після аварії корабля (лат.)
6Теке — монастир
7Домуз — свиня
8Ракія — горілка
9Тахе — літні, легкі шапки
10Софта — учень магометанського богословія
11Тюрбе — гробниця
12Ідіот
13Я людина (лат.)
14Українець (лат.)
Ваша милосте (нім.)
16Як мокрий пудель (нім.)
17Благородні угоди приносять благородних друзів (лат.)
18Манія величі (лат.)
19Цареві пощастило (нім.)
20З любов'ю (італ.)
21 Мій любий друже (нім.)
22Європейський театр (лат.)
23Доброго видужання (нім.)
24Нічого не буває без причини (лат.)
25Маленьке хвилювання (нім.)
26Дрібниця, мої панове, дрібниця (нім.)
27По-перше (лат.)
28По-третє (лат.)
Завжди те саме (лат.)