14 липня 1705 року. Яке воно недавнє, а яким далеким стало. Скільки гарних надій будив цей "Владимір", так неподібний до своїх попередників, такий якийсь інший, живіший і цікавіший, ніж усі давніші представлення, що нове життя сотворить, новий театр для розваги й науки не лише студентів і запрошених гостей, але й широких кол громадянства, так, як воно в Англії за Шекспіра було.
Здавалося...
І гетьман очі прислонював рукою.
Перед його уявою майоріла соняшня Геллада, рисувалися мармурові Атени в Періклевих часах, ввижався розкішний Рим за Августа, пригадувалась Італія за Лева Десятого, і на гадку приходив Лондон за Єлисавети.
Чому ж би не мали так само згадувати колись Київ за гетьманування Мазепи?
Він так того хотів...
"Так того хотів..." — і голова його безсило спускалася на постелю.
А де ж тії мрії, де ті надії?.. Із далекої півночі зимним вітром віє. Зимним вітром віє, від чорної хмари, нахлинули на Вкраїну новітні татари. Новітні татари, гірші від колишніх, осталися румовища від городів пишних. Від городів пишних і від сіл багатих, а хто ж то їх оборонить від ворогів клятих? Поможи їм, Боже, і Ти, Свята Мати, подвигнутися з руїни й на ворога стати. Живим муром у полі стати однодушно, щоб стояла наша правда вовік непорушно.
Півсотні літ тільки того бажав і тільки до того йшов.
Ось-ось і бажання його здійсняться.
Як печерську обитель тривкою огорожею обвів, так здавалося, що й країну свою муром непорушним околить.
Не довелось...
Чому?.. Чому?..
Спрацьованим умом шукав відповіді на це тривожне питання.
Нічого так не боявся, як власної вини, як відповіді, некорисної для себе.
Як усякий смертельний чоловік, бачив не один гріх за собою і не одну помилку чималу, але такої, щоб рішали про діло, між ними запримітити не міг. Робив, як йому розум і досвід велів. Розум небуденний і досвід незвичайний, добутий пильною працею довголітнього життя.
Промаху, за який майбутність каменем кинула б на нього, не знаходив.. Ні... ні... І — заспокоївся.
Легше ставало на серці й легше робилося на тілі. Втишався біль і свідомість, мов проміння в сочці, скупчувалося в тім однім бажанні, щоб ті, що переживуть його і що народяться після його смерти, колись все ж таки однодушними стали Тільки того нині бажав. Тільки того.
42.
Обидовська з острахом дивилася на бліде обличчя гетьмана, на очі, що чимраз дальше втікали кудись углиб, на рівний ніс, що з кожною дниною загострювався гірше.
Войнаровський зрозумів її тривогу.
Тихо підійшов до дядькової постелі і надслухував хвилину.
"Спить", — ледве чутним шепотом озвався, звертаючись до Ганни.
"Спить", — повторив Мручко й рукою на занавісу показав.
Безшумно виходили з намету.
Біля постелі недужого остався тільки його небіж і Ганна Обидовська.
Молитовно дивилися на ікону Почаївської Матері, перед якою палахкотіла лампадка.
"Андрію, принеси оливи і долий цо лампадки", — сказала.
Войнаровський пішов, а вона боялася, що Божа Мати вузькими устами дуне і згасить дотліваюче світло.
Іноді гетьман кликав Мручка до себе. Полюбив старого за його щирість і за веселу вдачу. Мручко, хоч і невчений і до панських покоїв незвичний, визначався природним хистом, — ніколи зайвим словом не вразив свого рейментаря, якого любив більше, ніж самого себе.
"Бо що таке я? — казав бувало. От такий собі сотник, як багато інших, а Іван Степанович один і другого не буде."
І цей "один" — гас на його очах, ніби йому щось "починили". Мручко сидів біля постелі недужого, розказував, що цікавого сталося в таборі, відповідав на його питання і крадьки то зиркав на спалені уста, то надслухував його тяжкого, нерівного віддиху.
В чари не вірив, хоч і як поміж запорожцями поширена була віра в характерників і в усякі несамовиті сили. Але зате з власного досвіду знав, як можна збавити людину, досипавши чогось до страви або до питва. Оце то й є ті найпевніші чари. Гадка, що таке могло і з гетьманом статися, не давала йому спокою.
Як, коли і кто міг би це зробити? Кругом самі свої люди, ворога поміж нами немає. Сам він кожноі страви пробує, заки її гетьманові подадуть. Гетьман їсть з Обидовською і Войнаровським, часто-густо Орлика на обід, або на вечерю просить, — якщо всім їм не шкодить, то чому ж би тоді йому мало пошкодити? Хірурги також не знають, від чого гетьманові погіршало, все на спізнений вік спихають і на важкі переживання останніх днів.
Пізній вік. Боже ти мій, донедавна гетьман так добре тримався, аж нараз прийшла на нього старість? І Мручко немолодий і інші, і всі вони останніми часами пережили чимало. Ні, тут щось не теє, тут не без причин. Nihil sine causa24. І старий сотник прямо від ума відходив, а все ж таки не показував того по собі. Вдавав жвавого й веселого, як звичайно.
"Обітри мені піт з чола, бо самому незручно", — просив його гетьман.
Мручко брав хустину й легко, як тільки це його важка рука могла зробити, стирав зимні краплини з високого білого чола.
"Відхили занавісу і впусти свіжого повітря", — просив гетьман.
І Мручко відхилив шовкову занавісу, за якою було вікно, без скла, лише зі шнурами, замість дерев'яних рамців.
Вечоріло. Рожево-жовтувате небо висіло над табором, шведи трубіли на молитву.
"Що робить король?" — спитав нараз гетьман.
"Город будує, — відповів Мручко. — З ранку до ночі снується. Звідки в нім тієї сили набереться, Бог один знає."
"Дивний чоловік король Карло. Незвичайний."
"Кажуть, за Цедергельмом скучає."
"За Цедергельмом?"
"Так, за своїм секретарем. Мабуть, дуже привик до нього. Не знаю, чи правда, але розказують, що одного разу король щось йому диктував. Нараз розірвалася граната і кілька відломків впало туди, де вони працювали, бо це при фронті було. Цедергельм здригнувся, підскочив і випустив перо. "Чому не пишеш?" — питає король. "Ваша милосте, граната!" — "Що спільного має граната з тим, що я тобі диктую?.. Пиши!"
Гетьман любив слухати оповідань сотника Мручка. І тепер не перечив. "Воно справді на короля Карла похоже", — притакнув. Це несамовита людина. Про таких, як він, світ не забуде ніколи."
Сутеніло. Гетьман просив, щоб Мручко засвітив свічки, які в срібних свічниках на столі біля ліжка стояли. Мручко засвітив і назад заслонив занавіскою вікно, щоб полумінь не хвилювала.
"А з краю якої вісти не маєш?" — питався гетьман.
Мручко має не одну, бо мало що не кожної днини прибігав якийсь смільчак і розказував тривожні речі про Полтаву й Лебедин, про те, як жорстоко цар мазепинців карає. Але Мручко не хотів того переповідати гетьманові, щоб не бентежити його. Скоренько в пам'яті шукав. "Кажуть, — почав, — кажуть, що цар раз Балакірева питався, чи гарний його новий город, Петербург. "Гарний, — відповідає Петровий весельчак, — з одного боку море, а з другого горе, з третього мох, а з четвертого ох, — бодай би ти здох!"
"А цар що?" — спитав, усміхаючись, гетьман.
"Сильно розсердився на блазня, бо цареві можна все нехтувати, тільки нової столиці не торкай. "Тікай до чорта, — гукнув, — і по моїй землі ходить не смій, а то вб'ю, як собаку."
"І Балакірев пішов?"
"Як не піти, коли цар проганяє? Декілька днів не показувався цареві на очі. Аж нараз, гляди, їде собі повозкою, а жінка біля нього, як коли б ніщо. Цар зупиняє його. "Як ти смієш? Я ж тобі заборонив ходити по моїй землі..." — "Це не я ходжу, а коні, — каже Балакірев, — я на фінській землі стою." Дивиться цар, а в Балакірева дійсно під ногами мішок якоїсь землі, а на йому фінська урядова печать. "Я ще і квітанцію маю, — каже блазень, — що це не твоя, а фінська земля." Розреготався цар і знову свого улюбленого блазня до царської ласки прийняв."
"А Меншикова не викинув зі своєї ласки?" — спитав гетьман.
"Кажуть, Меншикова він по-давньому то б'є, то голубить, то зневажає, то ласками обсипає. Світлішому вродився син."
"Що ти кажеш? — здивувався гетьман і усміхаючись додав: — Може б, так йому побажання післати?"
Мручко потилицю почухав. "Ах, чого б то світліший пан не дав, щоб ваша милість могли йому власною персоною побажати."
"Ну, це вже важко буде, — жартував собі гетьман, — я тепер дійсно недужий, з гратуляціями їхати ніяк не можу. Оце вже вони другий раз так сильно заскучали за мною, перший раз, заки я до короля Карла перейшов, а другий раз після Полтави. І обома разами довелось відказати."
"Невдячний народ хахли, — сміявся Мручко, — так нас просять, а ми ні і ні."
Мручко був рад, що розвеселив гетьмана і розбудив його цікавість. Гетьман навіть чарку вина випити захотів і закусити. Мручко приніс, налив і подав йому.
"А собі чому не наллєш?"
"Сміливости не маю."
"Налий і вип'ємо за здоров'я малого герценскінда. А не знаєш, як йому на ім'я дали?"
(Продовження на наступній сторінці)