І Мручко розказав, коротко і простими словами, не виставляючи себе героєм, а представляючи річ так, буцімто він лише свій обов'язок сповнив, як сповнив би його кожний, на його місці бувши.
"А про москалів, сотнику, ти не чував? — спитав Орлик. — Не знаєш, де тепер
цар?"
"Дещо чував, та не знаю, чи правда."
"Хто казав? Що?"
"Буцімто за Меншиковим і сам цар до Переволочної приїхав."
"Го-го!"
"Гадав, що як не короля, так хоч гетьмана в свої руки попаде. Та припізнився. Тільки трохи наших таборових людей захопив, селян, що харчі довозили, погоничів та конюхів усяких".
"І що?"
"Кажуть, немов-то не дуже й лютував над ними. Повернув їх у посполитих, бо, як вашій милості відомо, у нас усякий радо пугу за шаблю міняє і всякий у козаки преться. Так тоді цар тих людей назад у поспільство повернув, заборонивши їм хапатися воєнного діла".
"А запорожці?"
"На тих цар гірше чорта лютий. Жодному пощади не дає."
"На палю?"
"Здебільшого так, притомивши перше муками всілякими, бо він, відома річ, природжений катюга."
"Не будь ним, не був би царем."
"Може, й ваша правда, але ж бо і в жорстокості міру знати треба, а Петро гірше сто чортяк сатаніє."
"Тому й бояться його і слухають, а наш гетьман м'якосердний, і що?"
Мручко лиш рукою махнув: "Не гетьманова вина, а наша. Такий ми народ, що за добротою зітхаємо, а під силу йдемо. Поки покійний Хмель сильною рукою всіх за чуба тримав, то слухалися, а як почули, що тая рука слабне, так тоді зараз через московського агента, Желябужинського, чи як він там звався, давай і переказувать цареві, що, мовляв лиш цареві вірно служити хочемо, а своїх старшин, які проти царської волі нас у похід двигнули, слухати більше не будемо...
Е-ет!" — і спересердя сплюнув. А подумавши хвилину, почав: "Гадаєте, пане писарю генеральний, що Мручко лише до жартів скорий. Ой тото.
Бог один знає, як мені нераз важко на серці, тільки я з тим тягарем до нікого не лізу, бо знаю, що не відніме його від мене. Так тоді ділом зацитькую думки. От і тепер так собі чомусь своїм невченим розумом міркую, що нас Господь за наші великі гріхи карає, поправити нас хоче. Та куди! Якими були при смерті старого Хмеля, такими, мабуть, і біля смертної постелі Мазепи останемося, незгідливими, жадібними влади і маєтків, заздрими на добро брата й товариша нашого. І дивуйся тут, що перемагає москва.
Московський чоловік послух знає, на приказ царя в огонь і в воду піде, а наш брат раду радити любить, чи послухати чи скинути його? І скидає нас Бог, як збунтованих ангелів з неба. Добре нам так, бо, їй Богу, недобрий ми народ."
Орлик мовчав. На Мручка дивився він, як на бравого козака, кожної хвилини готового до бою, але щоб цей сотник-рубака турбувався також політичними питаннями, того він ніяк не сподівався. Значиться, не тільки генеральні й полкові, але навіть і сотенні старшини мають свої погляди на наш політичний устрій, іншими словами, хоч ми побиті і розбиті, хоч утратили землю, хоч нас лише мала жменька зосталася при купі, то все ж таки перехід гетьманської булави зі старих до нових рук не піде так гладко, як він собі гадав. Треба подумати над тим... І Орлик, щоб перейти на іншу тему, спитав: "Багато москалів гналося за нами?"
"Мабуть, чотири кінні полки з бригадиром Кропотовим та з генерал-майором Волконським цар з Переволочної за королем і гетьманом післав."
"Дали б нам доброго чосу!" — скрикнув Орлик.
"Дали б, або й ні," — відповів спокійно Мручко, бо пригадав собі, які то сили йшли на його, а все ж таки не взяли.
"А Меншиков?" — розпитував далі Орлик.
"Кажуть, тішився дуже, бо під Переволочною між іншими московськими бранцями також свого зятя від шведів добув. Полонених відбив і шведів у полон загорнув."
"Бідний Левенгавпт!" — з жалем промовив Орлик.
"Бідний, бо дурний. Мабуть, на Україні побув і української хвороби набрався. Замість наказувати, почав раду радити, питався війська, чи битися, чи здаватися без бою? Якого чорта рада? Ти генерал, ти вождь, сповни приказ свого верховного вождя-короля. А що король здаватися не велів, так не здавайся."
"Не було виглядів на побіду."
"А які вигляди в полоні? Все-таки в бою якась надія є як не на побіду, так хоч на лицарську смерть, а в полоні сором один, більш нічого, та ше в московськім. Не жаль мені Левенгавпта нітрохи, жаль людей, що він їх, мов волів, у московську кошару загнав. А які хоробрі між ними були, Боже! Тільки потіхи, що наші запорожці. Ось вам лицарі незломні. Як раз рішилися з гетьманом проти царя, так і тримаються того. Втратили Січ, втратили Переволочну, сотки їх на палях сіли, а до царя не перебігають, милосердя і ласки не випрошують у нього. Коли б так ціла Україна... гей, гей. Та що казать. Горбатого могила не випростує. Піду я."
"Куди?"
"До людей. Не будемо ж ми балакати, як під церквою старці. Треба діло робить. Поїли, випили, відпочили, душу з циганками розвели і гайда в дорогу. Не вік же нам біля того паршивого Очакова на ласці в якогось там підбашка сидіти, — грець би його побив, бо через нього стільки людей непотрібно над Богом змарнувалося, що мало не плачу, як згадаю."
Орлик його по рамені поклепав: "Дивуюся, сотнику, звідкіля в тебе стільки охоти береться."
"Бог дав, — відповів Мручко, — і чорт не відбере. Мій покійний батько, бувало, й хвилини без діла не посидить. Вдома він гостем бував. Мабуть, в мене його непосидючий дух вселився. Але правда. Забув я вас питати, що ви гадаєте дальше робить?",
"Ми?"
"Та ж не я."
"Що скаже король, те й робитимем".
По хвилі спитав:
"А гетьман?"
"Він нездужа, кажу ж бо вам."
"Тіло нездужа, але розумом, сподіваюсь, сильний."
"Сильний, та які в його сили?"
"А в короля більші?"
"Король все-таки король. А гетьман що?"
"А гетьман що... — повторив Мручко і як опарений з місця зірвався. — Ніщо мене так не сердить, — крикнув, — як оте, що королі і князі, навіть якийсь там князик німецький, честь і значення у світі мають, а наш гетьман ні. Тю! Невже ж ми до суду-віку не зрозуміємо, що нам в лице плюють."
"Може, й зрозуміємо колись, але нині є так, як бути мусить. Король своїх послів і до високої Порти і до кримського хана шле, бо він король, володар самостійної держави, а ми все тільки підручні якогось царського, чи королівського величества і тільки."
"Кого ж то післав король до султана?"
"Найгебавера."
"Не чував про такого."
"Це німець. Він у Москві служив, був близьким до царя, учив його сина, а потім до короля Карла перейшов. Бувалий і мудрий чоловік."
"Лист королівський повіз?"
"Так. Король повідомляє султана про своє нещастя і прохає дозволу перебувати на турецькій землі."
"Для себе. А для гетьмана?"
Орлик раменами здвигнув: "Не знаю."
Мручко здивовано подивився на його: "А кому ж тоді знати, як не вашій милості?
Так тоді гетьман значиться без землі, без народу, без війська і без права приюту? — зжахнувся Мручко. — Аж до такого ми дійшли, мій Боже!" — і очі його засвітилися грізно: "Не гадаю я, щоб король Карло показав себе союзником, не гідним чести. Вірю, що він лицар."
"Але що?" — тягнув його за язик Орлик.
"Але, якби він нарівні з собою не подбав про безпеку гетьмана..."
"Так тоді?.. "
"Так тоді я перший скажу йому в очі, що не по-лицарськи зробив. А поки я і мої люди живі, поти гетьман безпечний. Живим його цар не дістане, так мені, Боже, допоможи во Твоїй Тройці святій."
23.
Лихий, як сто чортів, вибіг Мручко на майдан.
"Знайомі приставали до нього: "А що? А як? А куди? А коли?"
Бачили, що з Орликом балакав, так гадали — знає все!
Мручко тільки головою хитав: "Що значить відірватися від рідної землі? Ще й недалеко відбігли, а вже, диви, дітьми безрадними стали. Листя вітром відірване від гіллі. В який рів, в яке болото зажене їх неприхильна доля?"
"Товаришу! — казав до якогось козака, що приставав до нього, — я знаю стільки що й ти, а Орлик також, мабуть, не більше від нас обох."
"То зле."
"Найгірше, що бентежимося непотрібно."
"А як же? Не думати, що нам робить?"
"Робитимем, що король і гетьман велять."
"Вони недужі."
"Тілом, але головою здоровіші, ніж ми оба вкупі."
Козак подивився на Мручка з-під лоба і рукою шапку помацав: "Бувайте!"
"Бувай!"
Другий підступив до нього: "Кажуть, цар султанові за Мазепу свою корону дає."
"І царицю в додатку," — покивав головою Мручко.
Козака ніби щось відтрутило від нього.
Та за хвилину інший пристав: "Чули? Щодесятого з наших король цареві відіслати
має."
(Продовження на наступній сторінці)