Але мало було таких, що не спали б, хіба піші, що присілися на возах і виспалися добре. Їх то і призначували до варти, бо кінний народ, напившися води і закусивши конятиною, засипляв, як мухи.
Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо — цить... Хтось іде... Де?.. Не бачиш?.. Іде і плаче — без сліз... Чумаче, чумаче, де твій віз?.. Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ... Чумаче, чумаче, де твій віз?
Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?.. Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш... Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи... Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?
Хтось іде степами і плаче словами, без сліз... Ах, де ти?.. Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?
Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки... Де спиш?.. Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю... Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. "Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть..." Було і нема... Дарма.
Дарма! Минулого не завертати, тим, що були — не бути, лящать над спинами прути... Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, — амінь.
Козаче, козаче, козаче... Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.
Орлик протер тер очі... "Панове товариство, в похід! В похід!"
Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.
Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.
Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити. Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.
Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.
Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.
"Я — безіменна, я — непритяменна... Де спиш?.. — Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю". Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: "без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік"...
"Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?"
Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...
"Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? — каже до себе Орлик. — Де вона тепер?"
І смуток підступає до нього. "Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо".
Лихо? І — відзивається голос калинової дудки. "Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?"
"Визвольного діла!"
"Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?"...
І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. "Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю".
І раменами здвигає. "Не знаю... Я не такого чекаю". "Ти? — питається Орлик. — Ти
хто?"
І протирає очі... ЇЇ нема... Шумить трава, переморгується небо з землею. Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.
Орлик здрімнувся... "Це в мене мабуть від безсонниці, — потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде".
Обтулився буркою і вийшов на фігуру.
Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив.
Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. "Щоб тільки... — але й думати про те не хотів. — Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась". Уважно зійшов по драбині й обійшов табор.
Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. "Лягай! Я за тебе постою".
"Ваша милість?"
"Кажу тобі я. Лягай!" — взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.
І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!
12.
Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.
Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.
Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.
"Але чим ми його зваримо?" — журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити .
Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи.
"От якби так горілкою попити!" — зітхав котрийсь.
"Якби так матуся млинців насмажила", — насміхалися з нього.
"А тітка варенухи наготовила".
"Та якби так під грушу".
"Та ще з дівчиною нешпетною"... — приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. "Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге". Але жарти жартами, а пити таки
31
хотілося.
"А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, — казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. — Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш".
Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. "Кислі-бо, кислі, аж губи розпирають, а все таки трохи спрагу гасять".
І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод.
Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.
Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами.
Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.
Кілька їздців чвалали.
"Це наші. Москалі так їхати не вміють".
І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.
"Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде".
Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.
"Мручко! Мручко!" — лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша.
Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.
Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.
Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його.
"Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик
де?"
Орлик злазив з фігури.
"Вітай, сотнику! Що чувати?"
"Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік".
Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. "Всі здалися?" — питався, ніби словам старого сотника не вірив.
Мручко числив. "Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік".
"Умови?" — питав Орлик.
"Які там умови! — махнув рукою Мручко. — Всі складають зброю і здаються воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу".
"А наші?" — спитав тривожно Орлик.
(Продовження на наступній сторінці)