Заки Михайло верне з роботи, хата буде рушена, а тоді й він сам мусить помагати. Та й вже.
Як погадав, так і зробив.
Михайло, як звичайно, зараз по обіді пішов до роботи, таки до того моста, що його для війська направляли, тиждень тому, було йому на серцю так тяжко, як би його столітній дуб придавив, то нині, обробляючи сокирою колоди, думав собі, як би стерегтися лихові, зітхаючи, шептав: "Най їх Бог
Ще до полудня було з години часу, або й більше, як прибіг його молодший брат, Гриньо.
— Кидай все та бігай додому!
— А що там знов?
— Татуньо хату сунув.
— Чи ти здурів, чи тобі що сталося?
— Не здурів, а правда. Скликали людей і сунуть: бігай! Михайло ткнув барду за ремінь і пустився в село. Зразу йшов, а відтак біг, як кінь.
Від церкви видно було їх обійстя, як на долоні. Глянув... Народу — повне подвір'я, а такий крик, як би горіло.
Одні зносять до комори одіж, посуду тощо, другі тащать останки печі з хати, інші підкопали підвалини та сунуть під них грубезні круглі колоди, як вали.
"Подай! Бігай! Бери! Тримай!" — лунає по цілім селі.
Біготня та метушня, як у муравлиську" Одні других потручують, одні других не розуміють, як звичайно, коли хто дуже спішиться.
Михайло лиш за голову вхопився. "Боже! Що вони роблять? Подуріли!" — і пустився бігти не дорогою, а городами навпростець, куди ближче.
"Коби скорше, коби як спинити, бо хата стара, не витримає!" — думав, перескакуючи борозди та пересаджуючи плоти, як пес.
Ще один сад і два городи, а там уже своя вулиця — і Михайло біжить іще скорше.
— Бери шнур! Підпирай стіну! Довбня де? — лящить йому в ухах.
— Спиніться, люди! Чекайте мене! — кричить Михайло з сусідського подвір'я.
Та ніхто його не чує, ніхто й не слухає.
— Підважуй хату колами! Тягни шнур! Ану, гей! — І кільканадцять пар рук підносить підвалини з того місця, на якому вони перележали кільканадцять літ, а рівночасно кільканадцять дужих хлопських плечей підпирає бічну стіну, щоб її пхнути вперед. Інші пильнують валів, впрягаються у грубезні воловоди, як у шлеї. "Голови розвалю!"
— кричить несамовито Михайло. "Лишіть!" — але в ту хвилину пошпортується на перелазі й паде.
— Гей же враз! Раз, два, три! — приказує Яцко.
Натягаються людські жили, тріщать грубезні шнури, моцуються спорохнілі бальки.
Стріха починає колисатися, хата хитається, як би розмахувалася до великого скоку — і нараз із пекельним ломотом і гуком паде, як дуб, сторощений від грому.
Тріск, грюкіт і порох. А потім тихо.
Нарід розскакується на всі сторони і здалека приглядається безобразній, величезній купі дерева, соломи і глини.
"Свят! Свят! Свят!
— А де ж Яцко? Де подівся кум Яцко? — відзивається котрийсь із сусідів.
— Де мій чоловік? — кличе несамовито Яциха. — Ви вбили мого чоловіка!
Хлопи кидаються до звалища і за годину добувають розм'яжджене тіло Яцка.