— Віримо, але якось дивно.
— Як дивно, то най двох найстарших ґаздів прийдуть і подивляться.
— Не треба, не треба. Най з Богом спочивають. І розійшлися.
Як поховали пана, за труною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.
По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасті, що перше.
Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам'ять наша коротка. Але є, мабуть,
якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора "debet" було більше від "habet". ї тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?
— Мабуть, що так.
— Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.
— Говорите, як священик в церкві. Але, правда... того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.
— Невже ж?
— Так. Це був мій дід.
Лице Ксаверого видовжилося і закам'яніло з дива.
— А Гертруда...
— Панна Гертруда, — повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні...
Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. "Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені".
Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське літо круг корча.
Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоб Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав.
Але заснути не міг.
Сонні мрії снувалися дальше перед очі і ніби казали йому: "Піди й переконайся, чи все те правда". Встав і пішов до салі.
Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам.
Усміхнена пані зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала: "1 ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?"
Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі.
В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До інших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не інакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.
Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті огні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.
Таке-то...
А тепер у парку було тихо і глухо.
Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.
"Цей двір засуджений на запустіння", — пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. "Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі".
Обійшов кругом великий старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.
— Що пан позволять, каву чи гербату?
— Гербату, розуміється, коли наставили самовар.
— Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут!
Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
— Як вам спалося, Ксаверій?
— Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
— І мені не найкраще.
— Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! — і зітхнув.
— Що ж вам снилося такого?
Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:
— Снилося мені, ніби я пана опроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.
Гість дмухав на гарячий чай.
— А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?
Ксаверій зробив великі очі.
— Учителька?
— Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею. Ксаверому мало чайник не вилетів з рук.
— Багато, а багато, я ще покоєвим був.
— А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в сальоні?
— Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.
— А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет? Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до
другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами: "Йсусе Христе! Йсусе Христе!"
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
— Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
— Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечора відпічнуть у заїзнім домі.
— Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду собі наперед, заки він повіз приладить: перейдуся.
— Як пан прикажуть.
— Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем для вас, а коло вази для служби. Бувайте здорові!
— Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив фіртку.
—— А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки...
В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий Двір, облитий золотими проміннями літнього сонця.
У фіртці все ще стояв Ксаверій.
"Піде в чужі руки. А невже ж я свій?"
Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.
Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люде дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.
— Певно, не тутешній, — казали.