Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього...
Балка посувається вперед.
Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.
Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади.
Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних.
Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив.
На горбку біля дороги щось бовваніє.
Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б'є, землі шукає.
Хоче встати і за другими йти.
Не може...
Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров'ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання.
Якби хтось пилою залізо пилував.
"І-і-і!"
Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може.
Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п'яна. Так будить її вітер і штовхає вперед.
Гетьманське військо — не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде.
Жахливе іржання біжить по його слідах — здоганяє.
XI
Ромни у снігах потопали.
На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.
Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали.
Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали жалібно.
На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.
Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м'яса.
Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла.
Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.
Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні — заповнилися людьми.
Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.
Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш.
Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип'єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше.
Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя.
Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда.
— Звідкіля отеє бісове зимно взялося?
— З півночі надтягнуло.
— А невже ж і там немає людей?
— Є, та вони до його привикли.
Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають.
— Також не мало коли прийти, аж тепер.
— За війною вся біда снується.
— Бог не любить війки.
— Чоловік усьо на Бога спихає.
— А на кого ж?
— Лісового діда обидили.
— Його?
— Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували... Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили.
— Як не вояки, так бандити. А він того не любить.
— Ні...
Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього.
— А ти бачив лісового діда?
— Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.
— На бороду?
— Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка.
— Зелена?
— Сірувата, як туман.
— Наступив, кажеш, — і що?
— Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що?
— Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки.
Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало.
— А я чув, що це цар мороз на нас наслав.
— Може, й він, — притакував дехто.
— Білий цар, він зимі нову резиденцію будує — Пітербург. Зима з ним у згоді.
— Чортів брат
— Сам чорт.
Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця.
— І хотілося гетьманові з нечистим воювати?
— Мусів. З антихристом спілку тримати гріх.
— Нема більшої сили від мусу.
— Мус — найбільший пан.
Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики.
— Не побороти чоловікові нечистої сили.
— Не побороти! Хіба що Бог поможе.
— Хто його знає, які замисли Божі.
Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов.
— Верещить, ніби з його шкуру деруть.
— А ти ж як хотів, щоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували.
— Нинішної ночі багато бранців на варту пішло.
— Бранців?
— Полонених, москалів, сасів тощо.
— Чому ж то так?
— Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог.
— А не зрадить такий?
— Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить.
— Шведи і собак на варту ставлять.
— Це найпевніші вартові.
Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів.
— Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти. Наш чоловік того не зробить. І худобина — Божий твір. Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік. Розказували про розум звірів.
— Кажуть, що цар і над звірем силу має.
— З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав.
— Де?
— У лісі, як блискавка летів.
— І воюй же тут з таким!
Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би.
Король!..
Зривалися з місця і віддавали честь. Довга тінь шульгала по снігу.
— Цей і морозу не боїться.
— Примір дає. Страдаєте ви, знайте, що й я страдаю.
— Ох, не розкошує він, ні.
— А може, це дух...
— Ні, король, чули ж, як сніг під чобітьми скрипів.
— Дивний.
— Не будь він такий, так не пішли би за ним шведи Бог вість куди.
— Примір — велика річ.
— А наші?
— Гетьман старий.
— Так полковники!
— Спаніли і збабіли.
— А Мотря ходить. Бачив сам, як замерзлих снігом відтирала!
— Несамовита... Знов хтось ішов.
— Цитьте!
До огня наближався Мручко.
— Доброго вечора панам! Козацький морозець, що?
— Запорізький!
— А може б, ми так розігрілися, панове що?
— Може б, і розігрілися, але як?
— Горілкою, гадаєте? Ні. Від неї не оден замерзне нинішньої ночі.
Мручко був цілий заволохачений від інею, а вуса з лиць звисали йому, як два скапи зі стріхи.
— Присядьте на хвилину та обігрійтеся, пане сотнику.
— Нема як. Охотників збираю.
— Та присядьте ж бо.
Послухав, пустили його до вогню, і з вусів стало йому скапувати, як зі стріхи дощівка.
— А нащо вам охотників, кажіть.
— У недалекому лісі москаль. Не вену, як мені ворог під боком.
— Розуміємо. А як ви гадаєте, кіньми чи пішо?
— Пішо, бо розігрієшся, як ідеш.
— Гаразд. Має гинути чоловік від морозу, так уже краще від шаблі.
— Або від куль. Ходім!
— Ходім.
Піднімалися, осмотрювали мушкети, ішли.
(Продовження на наступній сторінці)