— Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда. Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва. Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по стороні царя — це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове, що в такій імперії місця для вільної України немає.
— І бути не може, — доповів Зеленський.
— І бути не може, бо імперія мусить бути суцільна, з одною армією і одним ладом, інакше вона розлетілася б.
— Авжеж, — притакнув генеральний осавул Максимович. — Чим більше хазяйство, тим пильніше його доглядай, бо й не зчуєшся, коли втратиш.
— Цар, — говорив дальше Орлик, — ще не виграв війни, ще не поборов короля Карла і не збудував великої Росії, а вже він загадав скасувати останки тих свобод, якими всі ми так дорожимо і за які голови наші покласти готові. Це не страхи на вас, панове, це суща правда. В нас є докази на те, що цар загадав скасувати гетьманщину і завести такий лад, як у Москві.
— А вибрав же гетьманом Скоропадського, — завважив Ґалаґан.
— Вибрав на час, поки не скінчить війни. Невже ж ми хлопчики, щоб не розуміти цього?
— В універсалах впевняє, що вольностей наших не нарушить.
— Універсали пишеться так, як треба, універсал — це не Євангеліє.
— Але ж бо слово царське?
— А котрий же то цар свого слова дотримав?
— На чиєсь же слово покладатися треба.
— Покладатися треба на свою власну силу і на свій розум, котрого ніякі маєтки в світі не заступлять. І якщо ми в теперішній війні тієї сили і того розуму політичного не виявимо, так тоді і з нашою волею попрощаймося на довгі часи.
— Може, й на віки, — додав Максимович.
— Може, й на віки, — залунало кругом,
— Важких часів дожили ми, панове.
— Такого ще не бувало.
— Ні, не бувало.
Апостол повернувся до стіни. Горленко хусткою обтирав лице, ніби йому нараз чогось-то дуже горячо зробилося, як улітку. Ломиковський зітхав, аж крісло під ним тріщало.
— Так, так. Головне — то розум, — притакнув.
— Піпер — розумна голова, чорт його не взяв, — підхопив котрийсь.
— Довкола нього світ вертиться, — пригадав Горленко те, що про Піпера газети писали.
— І Карло політичний чоловік, хоч молодий.
— З такими не пропадеш.
— Куди москалям до шведів!
— З москалів насміхаються в Європі.
— Подумати, де Швеція, а де Москва, а Карло на Москву іде.
— Ще й турків проти царя рушить, — славили шведів козаки.
— В тім танці два кінці, — спинив те славословіє Апостол.
— Гадаєш? — повернувся до його Зеленський.
— Бачу, король Карло, хоч вояк хоробрий і полководець, якого давно не бувало, та купаний він у гарячій воді.
— Себто?
— Похибки великі робить.
— Які?
— От хоч би те, що Фінляндії і Ліфляндії не взяв та ще 1703 року миру не заключив. Орлик порушився на кріслі.
— Такий мир не потривав би довго. В цій війні не о мале ходить, а о велике. Ще попередники Карла, Густав Адольф II і Карло X, відпирали москалів від моря, так що з того? Король Карло розуміє, що Москву треба поборкати не на побережжі морськім, а в її власнім краю, щоб вона не була спосібна до нової війни.
— Щоб не пхався до моря і до Європи.
— А так, щоб вона й на будуче осталася Москвою, а не імперією Російською.
— Не спинити шведові Москви, — завважив Ґалаґан.
— Шведи — невеличкий народ.
— Не в числі, а в енергії сила, — заступався за шведами Орлик. — Римлян як мало було, а все ж таки заволоділи світом.
— А де вони тепер?
— Не рішаємо про вічність, а про віки.
— Карло не поборе Петра. Ось Левенгавпт програв бій коло Лісної. А другий шведський генерал, Лягеркрона, теж не списався, бо Стародуба не взяв, а знаємо, яке значіння має у цій війні Стародуб. Упадок Батурина був наслідком тамтих двох невдач. У Батурині знов сила гармати й муніції пропало.
— Не менше, як їх Карло має, — завважив Апостол.
— А все із-за упрямства короля Карла, — піднімав голос Ґалаґан. — Чому він ще тогідь не прийшов на Україну? Тоді тут московського війська було менше, а нашого більше. Тоді й народ легше можна було підняти, ніж тепер, по втраті Батурина і по виборі нового гетьмана. Тепер коло короля оден гетьман, а кола царя другий. Цар також не дурний.
— Того ніхто й не каже, — озвався Ломиковський.
— І ніхто не заперечує похибок короля Карла, — вертав до слова Орлик. — Але й найбільші вожді програвали битви й робили великі похибки. Для нас найгірше те, що він місяць часу в Могилеві проґавив і задовго над Десною стояв. Через те ми й утратили Батурин. Але ж не прийшли ми тут, панове, щоб короля Карла судити, а тільки, щоб обміркувати наше діло, як це на початку нашої наради його милість пан гетьман заявити зволив. Та міркувати треба щиро, не лукавлячи з собою і не окриваючи жадних гадок. Таким способом, як дотепер, до нічого доброго ми не доміркуємося. Досить ворогів маємо в світі, не шукаймо їх поміж собою.
Орлик скінчив. Ніхто не голосився до слова. Мовчали. Але видно було, що його спокійна бесіда втихомирила розбурхані уми. Тепер вже можна було й до розуму промовляти.
— Дозвольте і мені слово сказать, —почав гетьман.
Всі порушилися на своїх місцях. Дехто з кріслом сунувся вперед, щоб краще чути.
— Мій генеральний писар сказав, що теперішня війна — це не забаганка, а лиш історична конечність. Шведи хочуть вдержати море і не втратити дотеперішнього свого значіння, а Москва хоче здобути море і з князівства Московського стати Російською імперією. Це правда. І правда, що в такій імперії місця для вільної України немає. Дивуюся, як хто не доглупався до того. Це ж діло не нове. Із-за його ще покійний Богдан Хмельницький нав'язав був зносини зі шведами. Жаль, що не пожив довше і не докінчив діла. Прийшлося нам кінчить. Як хто гадає, що я із-за особистих ураз або із-за користі якоїсь до шведів перейшов, — глупий. Двадцять літ витратив я на те, щоб Україну зробити якщо не самостійною, так автономною державою. Нині хоч як нашому народові важко живеться, а все ж таки ми маємо якийсь свій власний суд, скарб і, що найголовніше, своє власне військо . З глузду збився, хто собі гадає, що старий Мазепа все те міг би ставити на непевну гру, заманений хитрощами Пі-пера. А ще більший дурень, хто вірить, буцімто мене єзуїти та польські пани в халепу тягнуть, а я йду, як віл на заріз. Такі гадки дуже обидливі для мене. Роблю, що мушу, почуваючи відповідальність велику за наш край і за вас усіх, панове. Нічого легшого, як залишитися з царем і пособити йому, щоб побідив шведів. Але що тоді? Тоді в заплату я мав би приняти титул герцога і дивитися спокійно, як Україну перемінять в царську провінцію, скасують Гетьманщину, а вас або пустять на зелену пашу, або переіменують у майорів царських, бо це вони, як добре Орлик сказав, мусять зробити. Не знаю, як вам, але мені така будучність не всміхається, панове. Мені краще вмерти, ніж такої нечесті дожити. І тому-то я, за вашою згодою і слухаючи ваших безнастанних прохань, перейшов до короля Карла. А перейшовши раз, нехай це всякий чує, назад до царя вертати навіть у думці не маю. І не верну!
— Не хочемо вертати під кормигу московську!
— Краще зі шведом, ніж з москалем!
— Не осоромимо себе перед нащадками нашими.
— Постоїмо за волю України.
— Хай живе гетьман Іван Степанович Мазепа!
— Хай живе вольна Україна!
Робився такий шум, наче тут бралися до збруї. Та гетьман не спиняв того зриву ненависті до Москви. Стояв, пустишив очі понад голови зібраних кудись у далечінь.
— Хай живе гетьман Іван Степанович! — загуло знову.
— Слава гетьманові Іванові Мазепі! — лунало чимраз голосніше.
— Слава! Слава! Слава!
Гетьман шаблею постукав.
— Дякую вам, панове товариство, за вашу вважливість до мене. Та що я таке? Представник тієї частини нашої землі, яка бажає волі і за те бажання готова постояти аж до кінця, до вирішення теперішньої великої війни. Не гадайте, що це вирішення близьке і легке. Я свідомий тієї натуги, якої від нас жадає конечність, свідомий тих великих жертв, яких від нас воля вимагає. Але ж бо знайте, що великого задуму без великих зусиль здійснити годі, і знайте, що ніхто не може бути певний, що задум такий здійснить. Хто зі мною іде, хай на всяке буде готовий!
— Ми готові... Підемо... Підемо з тобою, Іване Степановичу! — кричали оден наперед другого.
Орлик, Войнаровський і Чуйкевич мовчали, не почуваючи потреби впевняти гетьмана в своїй вірності і готовості робити все, що він прикаже.
(Продовження на наступній сторінці)