Сотник був високий, товстелезний, як Голіат, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид.
— Синку! — промовив сотник. — Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло.
Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм.
Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і — сотник горілиць повалився через поріг.
Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки.
— Доволі, панове товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і — шабаш!
Осавул, не гаючись, просгягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло:
— Молодчик! Ій-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов!
Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ше, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї:
Мандзєйко, душейко,
Дай мені губці,
Присунься близеньк,
Посидим вкупці.
А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище:
Не встану, не гляну,
Оком не зведу,
Поки не вип'ємо
Півведри меду.
Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював:
Дівчино, Галино,
Я тебе люблю;
Подай же ручину,
Най приголублю!
А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:
Ой є в лісі драбчище —
Счешу тобі головище,
Лиш тягни мене ще ближче.
Бо я таких дурнів зроду не злюбила,
Я такими дурнями тини городила.
— От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство.
А він:
— Яка дівчина, така й пісня.
— Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:
— Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі...
— Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.
— Так послухайте сто перший.
— Не хочемо. Кажіть щось друге.
— Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів...
— І це ми вже знаємо наізусть.
— Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: "А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного "румака" добули, мабуть, більше сотні коштує". — "Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю". — "Я зі своїм теж". — "Ой ні!" — "Зроблю". — "Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь". — "Хай буде", — згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! "А що, — питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?" — "Ой, — каже, — не зроблю, не здолаю". А я тоді — скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і — дую. А він за мною: "Хлопе, — верещить, — хоч кульбаку віддай!" — "Чия коняка, того й кульбака", — відповів я, і тільки мене бачив.
— Брешіть ще! — кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.
— Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?
— Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.
— От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.
— І ґулю за вухом добули, — завважив Мручко.
— Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.
— А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками.
— Ой, тото!
— Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками.
— Ой, тото!
— Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи.
— Хоч би й щуку.
— А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.
— Ой, тото!
— Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї.
— Товаришу! — гукнув на Мручка Великан. — Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня [42], як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, — а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!
І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.
Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик [43] на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть.
— Самі ми тому винні, — гукав. — Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним — нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!
Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота, і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли.
Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак...
За хвилину на порозі появився Чуйкевич.
— Вечір добрий панам!
— Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами!
— Не пора мені сідать! Діло важне.
Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну.
— Кілька десятків охотника гетьман ід Батуринові шле. Хто з вас голоситься?
— Я! — гукнув нараз Мручко і стояв випрямлений, як струна.
— Я теж голошуся, — озвався за ним Великан, забуваючи про хазяйчині ділочки і про коропа насолодко.
— Я, я, я... — загомоніло кругом.
— Як бачу, жереб прийдеться кидать, — сказав Чуйкевич, — бо більше як чотирьох старшин не треба. Козаків виберете собі із охотників. Хто поведе?
— Я! — гукнув знову сотник Мручко, і при тім стало, бо він зі своїми хитрощами і з козацькою фантазією до такого небезпечного діла дійсно найкраще надавався.
— Ще й осавула одного можете собі взяти, — казав Чуйкевич.
— Я піду! — зголосився той, що з Одаркою сидів і Великанові ґулю за ухом набив.
— Тільки вважайте, панове, діло важне й небезпечне. Будь-кого брати не годиться. Вибирать щонайвідважніших і найбільш досвідчених козаків. Язика добути треба, і то хутчіш. Гетьман знати хоче, що з Батурином, чи держиться він. Це найважніше!
Погодилися скоро, кому йти, розплатилися, розпрощалися з хазяйкою — і вибігли з господи. Чуйкевич скочив на коня.
(Продовження на наступній сторінці)