Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:
— Мотре, ви не дорожите собою.
— Я?
— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.
— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.
— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.
— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути... Ви знаєте, як я хотіла... Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.
— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.
— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.
— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.
— Вони для мене ясні.
— Та небезпечні.
— Для мене ні.
— Але для других і — для мене...
— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.
— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.
— На м'ясо й дивитися не можу.
— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.
— Гореч на моїх устах.
— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.
Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.
Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.
— Багато пережили ми, Мотре, багато!
— Пережили ми велике, і не бути нам малими!
— А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.
— Дай, Боже, більше таких.
— А Кенігзен?
— Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.
— Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше.
— Клин клином вибивають.
— Як гадаєте, Мотре?
— Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.
— Гадаєте?
— Хочу.
— Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю!
— Силою треба хотіти.
— Силою... — І гетьман похитав головою. — Без згоди і сила безсила.
Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.
— Гетьмане! — почала нараз Мотря. — Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?
— Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.
Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:
— Нещастя? Чого? Що зв'язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю... Побідимо, Іване Степановичу, побілимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь!
Руку свою на її худі руки поклав:
— Амінь.
III
Ой Луг батько, ой Луг батько,
Він дасть нам багацько,
Гей, що в Лузі заробити,
У Січі пропити, —
залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій гетьман з Мотрею розмовляв.
Здригнулися обоє.
— Це життя, Іване Степановичу, співає, — сказала Мотря, дивлячись, як по гетьманському обличчю ніби жовч розлилася.
— Досить цього безшабасного співу! Ось до чого доспівалися ми! — перечив.
Мотря похитала головою:
— Хоч би ми мовчали, як могили, й обливалися слізьми незриданними, яка нам з того користь? Хай на гробах батьків танцюють їх сини, не обидять мерців. Мерці знатимуть, що життя не ущухло, що воно росте, щоб помстити їх... Ох, ніколи я так не бажала помсти, як нині, вона солодка, як мід, як кров.
— Мотре!
— Не переч мені! Не пригадуй розбитої бандури. Кляну цей мент, коли безсилля побороло мене. І якщо каюся чого, так хіба того" що не вспіла висадити порохової вежі у воздух.
— Мотре. Ти?
— Ох, який жаль! Скільки ворогів полетіло би разом з нами геть аж під хмари! Сонце відскочило б від землі, земля, як фрига, вертнула би собою, а тоді дощ із людського м'яса полився би на землю. Як же родила би вона! Самих героїв, і ні одного Носа!
— Мотре, цить!
— А що сказав би цар, почувши, що Кочубеєва Мотря, як відьма, на бочці пороху з Батурином у воздух полетіла. тисячі його москалів забираючи з собою? Такий смачний шматок до свого ненаситного рота ніс, аж тут якась біснувата молодиця вихопила його з-перед самих зубів. А Меншиков? Цей то прямо луснув би зі злості.
— Значиться, ти мала ключ від порохової вежі?
— Мала.
— Хто тобі дав?
— Добула, і коли б не проклятий Ніс, не балакала б нині з тобою Бог вість про що. Діло зробила б славне. тисячі спасла би від соромної смерті і сама витала би в просторах, а тіло моє, розбите на шматочки, спочивало би на рідному полі... Ох, який жаль, який жаль нестяменний! Хоч би я тисячу літ жила, не позбудуся того жалю... Нині я вже тільки помсти благаю у Бога.
— Не гніви Бога, Мотре!
— Гірше прогнівить його годі. Він дав мені ключі до раю, а я їх з руки опустила... Меншиков ворота пекельні відчинив... В пекло перемінився Батурин, а люди в чортів... Осатаніла і я, аж безсилою в твойому припалатному саді на лаву повалилася... Там знайшли мене цареві люди і віднесли в палату. В блакитній салі на суд Меншикова ставала... Щось я казала йому, не тямлю що, жаль, що не могла вихопити шаблі від нього й простромити катюгу... Був оден гарний москаль, та не здержав, кулею лоб собі розтріскав.
— Доволі, Мотре, доволі! — зупиняв її гетьман. — Лиши до другого разу. Тебе бентежить це оповідання.
— Легше мені, як ділюся з тобою. Слухай... Меншиков нікого не пощадив. Колесував, на палях садовив, терпіннями людськими впивався. Кат... А мене помилував. Чуєш? Помилував, бо я Кочубеївна, донька Василя Леонтійовича, який доноси на свого гетьмана слав, щоб остатися вірним цареві... — Не слова, а серце шматками викидала... — Чуєш, Іване Степановичу, Меншиков помилував Мотрю за заслуги її безталанного батька і за кривду України. Чи можеш уявити собі гіршу наругу, і чи можна придумати важкіший удар?.. — І головою ударила об стіл. Гетьман припав до неї.
— Мотре, Мотренько, заспокійся! Усіх нас доля б'є. Сама ти казала, щоб терпіти, сама ти на себе цей хрест взяла, неси його. Не вгинайся, не лишай мене одиноким, — благав її.
Глянула на його:
— Тебе?.. Одиноким... Не оставляти?
— Так, Мотре. Я не Геракл, не Самсон, не Давид, що з Голіятом б'ється, а людина, якій хочеться знати, що є ще друге серце в світі, яке так само страдає, — кріпи мене!
— Правду кажеш?
— На пам'ять матері присягаю.
— Так тоді! — І вхопила його за руку: — Сильними будьмо, Іване Степановичу! Сильними, як меч, і палкими, як огонь. В огні розпаленим мечем лікуймо трупогнильну рану, в других і в собі. Хай болить! Здоровля важніше від болю. Виріжемо гнилець на тілі, щоби душу спасти! Чуєш! Народну душу спасаймо, затроєну отрутою московською, від Боголюбського до Петра, отрутою, від якої у нас щодругий чоловік це труп, а живі хіба ті, що їх ось там, — рукою крізь вікно показала, — у могили кладуть.
— Добре, Мотре, добре, — заспокоював її гетьман. — Будемо душу лікувати, обіцяю тобі.
(Продовження на наступній сторінці)