— Це моє діло. Лиши мене!
— Але ж, Ганно!
— Йди геть! Йди, притулися до подушки, заплющ очі, може, Мотрю побачиш.
— Ганно!..
Довго не міг заспокоїти її. Схвильовані нерви гуляли. Ледве вблагав, щоб випила чарку вина дополовини, решту випив він, "щоб знати її гадки".
— І знаєш?
— Знаю.
— Які ж вони?
— Що це вино краще розгріває від моїх поцілуїв.
— А щоб ти знав. Поцілуї слаблять, а вино силу мені вернуло. І якщо ти мені не радий, то я знову можу сісти на коня і поїхати геть.
— Боже ти мій, я вже й забув, коли радів так, як нині, — з тобою.
Задумалася
— А коли-то ми в останній раз балакали на самоті? — спитала.
— Давно, — відповів, зітхаючи. — Ще за нашого першого життя.
— А невже ж то ми живемо вдруге? — питалася.
— Для мене перше життя було, поки ти не віддалася, — тоді прийшла смерть, а нині ми починаємо жити наново.
Відвернулася від нього:
— Не нагадуй, знаю сама!
— І любила його?
— Кого?
— Чоловіка.
Мовчала хвилину.
— Він був добрий.
— І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся.
— Він пропадав за мною.
— А ти?.. Чому не відповіш на питання?
— Поміж мною і ним все наша перша любов стає.
Войнаровський задумався.
— І за мною вона теж, як тінь, снується.
— Мститься, бо ми зневажили її.
— Карає нас.
— Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш.
— Ти поповнила гріх.
— А ти, Андрію, ні?
Потонули в гадках... За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину.
— Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває.
— Якби не та булава, не боліла б голова.
— Хто її запопав, той спокій попроїдав.
— А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов'ю.
Хотів перечити, виправдуватися, — не давала.
— Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди.
— Може, — а асе ж таки я не вженився донині, а ти — Обидовська.
— Бо Обидовський сватів прислав, а Войнаровський тільки гарні слівця підсилав до мене. Мусіла я волю батьків сповнити.
— Як Мотря.
— При чім тут Мотря? Мотря нікого не любила, лиш свою мрію, химеру, а я любила тебе й люблю. Не перебивай. В ту пору, коли тобі грозить небезпека, хочу бути при тобі, не так, як Мотря, що Чуйкевича з гетьманом пустила, а сама залишилася в Батурині, Бог вість чого.
— Дивно, як гарні жінки не любляться, — навіть сестри.
— Тільки мужчини так люблять жінок, що похибок їхніх не бачать. Я Мотрю люблю, але знаю, що вона непритяменна.
— Може, якраз тому й подобається мужчинам.
— Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому не післав?
— Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну.
— Ні, бо ти — баба. — Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до нього й щебетала, як дитина. — Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан Андрій не покине Ганни, правда?
Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу.
Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й відділити від світу.
Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала:
— Чого це люди такі дурні?
— Дурні?
— Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав діток...
— І помер смертю чесного чоловіка.
— А хіба на війні краще?
— Обов'язок, Ганно.
— Чому якраз на тебе цей обов'язок паде?
— Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі.
— Той голос страшний!
— Могутній.
— Заглушує голос серця, робить варварами людей. Не люблю його, ненавиджу війни, хоробрості, лицарства, я люблю чоловіка.
— Яка ж ти не подібна до Мотрі!
— Я жінка і тільки жінка, котра слухає голосу серця.
І цей голос привів мене до тебе.
— Бідна, чому ти послухала його?! Ти Кочубеївна, а Кочубеї підуть тепер в ласку в царя. Могла підскочити високо.
— А так низько паду... Правда?.. Ні, Андрію. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хочу бути з тобою, з гетьманом, з вами. Хочу з своїми жити і вмирати.
— Вмирати? Тобі це слово не до лиця, Ганно. Ти така
свіжа, чорнобрива. — Як кукла.
— Ні, як весна, як саме кохання. Тобі лиш жити й любити, а в нас не радість, а тривога, а перед нами не життя, а смерть, — пустиня.
— І так балакає той, що по Мазепі булаву має носити Соромся! Я такого не хочу. Давай вип'ємо вина: за кращу долю, за надію, за наше друге життя. Хай завтра світ в безвісті провалиться, ми нині веселими будьмо. Пропадай горе, веселися доле! Ось тобі мої уста, бери, цілуй, цілуй!
Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися.
— А про Батурин ти не чувала, Ганно? — спитав по хвилині він.
А вона відповіла:
— З Батурином, мабуть, погано, Андрію.
— Не на гаразд покинули ми його.
— Ой ні. Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла.
— Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять.
— Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько... — І очі прикрила рукою.
— Батько благую часть ізбрав, — гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і — розридалася. — Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить!
— Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються!
— Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має.
— Так чого тоді в'язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем.
— Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля.
— А мають же його великі люди.
— Буває, але рідко. Errare humanum est [86].
— Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені. Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.
Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.
— Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть... Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: "Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніші". Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!..
— Погибли або москалі в полон забрали.
— Їх життя на мою совість паде. Страшної
— Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.
— Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.
— Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?
— Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.
— А вони?
— Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.
— Москалі, значиться, добре бережуть Десни.
— Собаці перескочити важко.
— А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.
— Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.
— Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.
В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.
— Ти мусиш переспатися, Ганно.
— Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.
(Продовження на наступній сторінці)