"Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє".
— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: "Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм".
Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга.
— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.
— Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?
— Я?
— Ти, Орлику, ти.
— От і вигадав миргородський полковник.
— Уважай!
Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.
— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.
Розійшлися.
ПІДДАВСЯ
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.
Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.
І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.
Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем
Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!..
Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..
Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло...
І гетьман снував дальше свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вожд і філософ. Гетьман рад був якнайскорше побачити його. Цікавий чоловік — геній.
Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може, й другі.
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає: авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти, і тому така важка побіда.
Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.
З тим і засипляє.
Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз допізна в ніч, а скоро світ встає. Але ті дві-три години сну, кріпкого й безтурботного, сну ніби на його власний приказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.
Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.
Мазепа опанував свій сон — силою волі...
Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши контуш і сап'янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.
Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзеровського відпустив, нікого не було в шатрі.
Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.
Пригадав собі свою мат оду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору, — пропали.
Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові — річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?
Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. "Іди і молися Богові, — сказав, — ти молодий і по-Божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, якщо хощет Господь, да устроїт..." Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: "Йди і молись Богу!"... Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртом? І то не товпою, а людьми як не образ ованими і вченими, так бувалими і досвідченими?
Бунтувався проіи насили. Це, що нині робив гетьман з отсим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіми заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. "Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському".
Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. "Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри
мають, ніж я. А тринітар?"
Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. "Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів". Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?
Раб бунтувався проти власті господина свойого. Вічна залежність, безнастанний послуг, повсякчасна тінь, у якій йому поводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честилюбиву душу.
"Гарно! Регіментар ти єси, а ми підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти прикази твої вірно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як куклами в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!"
Кинув Ломиковського письмо на стіл.
"Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас".
Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню вткнув. "Малися, щоб Господь устроїв усе по добру". Не прийняв. Він не нищий. "А чого ж ти тут лежиш?" — "До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле"
Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?
Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив.
Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: "Здоров був, батьку!"
"Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу", — сказав і повалився трупом.
Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. "Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має".
Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. "Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!"
(Продовження на наступній сторінці)