[Повiсть "Не вбивай" присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.]
Дорогому швагрові
Іванові Ліщинському
в Бориславі
У ЖОВКВІ
Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала.
Ще зимою з'їхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером, Гаврилом Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, боярів, прислуги та військових старшин.
Невеличкий город зароївся людьми, не було двора, де б не стояли москалі.
Жовківці тулилися по повітках і "маштарках", а були й такі, що лишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих.
До царя часто-густо прибували пани польські, що ворожо ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лещинського і обстоювали за Августом, хоч він ще літом зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті.
Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жадні гроші зайвої квартири не знайшов би.
Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей.
Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу; Карло тріумфував.
Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине, і заздалегідь давав прикази, як народ має на той час поводитися.
Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней — це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрах, звідки б ворог нелегко міг його добути.
Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.
Одинокий союзник царя — це був гетьман Мазепа. "Весь тягар війни лягає тепер на нас", — писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.
Саме в страстну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими старшинами до Жовкви на тую раду.
Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі гроші.
Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські каптани мішалися з козацькими контушами та кереями, а три мови: українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж уха пухли.
Матіркування, шляковання і псякревання чути було на кождому кроці, їх заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху суботу.
А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілок на цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і небезпечніший від нього.
Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті— Христові з власними терпіннями, котрі їм отеє доводилося переживати.
Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято.
Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове: зелене, біле, рожеве й синє вбрання, хоч цвіли фіялки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла сховатися курка, ніхто не втішався весною, і кождий з острахом дивився на північ, чи не надсувається нова туча у виді нових царських або яких других військ.
Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці.
Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав і королевичеві Собеському, і Ракочому, і якомусь там герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а рівночасно чужинцям пропонував князівство Київське або Володимирське як нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі Швецією...
Хто дасть більше?..
Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові молодого царя.
Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворенні речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на салдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися.
Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто.
До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста, і — який же тут Великдень?
Добре, що минув і що кінця світа не було.
Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видатися з ними й дуже політичне балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни уха мали.
Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кождого родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.
Нарікали старшини, зібравшися в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у второк по провідній неділі.
Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!
Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібно балакав. З Петром короткий процес.
Чекають старшини, гетьмана нема.
— Ясновельможний сам пішов? — питає Орлика компанійський полковник Ганський.
— Сам, як палець.
— Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема.
— Видно, нас там не треба, — додає обозний Ломиковський.
— Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти, — завважує Ганський, — але до військової ради, то ми задурні. Москалі всі розуми поїли.
— Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні.
— Царські люди in spe.
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
— Кидаймо!
Скорочували час як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервованню зарадити.
— Хтось іде!
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покоєвий гетьманський, Кендзеровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий зі своєї вірності до Мазепи.
— Як же там, Кендзеровський, — стали питати його, — не чув, що там діється на тій раді?
— Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться.
— От як москалі вміють секретні ради тримати! — завважив хтось.
— То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів.
Що на серці, те й на язиці.
— Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба.
— Але як же там, пане Кендзеровський, не чув, коли гетьман поверне?
— Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не вернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч.
— Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти.
І Кендзеровський пішов. Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу.
— Їй-Богу, вже мені того всього забагато!
— А мені обідати хочеться, — сказав, утираючи губи, полковник Ганський. — Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?
— На гетьмана з обідом чекаємо.
— Може, він у царя обідатиме.
— А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити.
І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від уха до уха.
— Не люблю я цього Танського, — сказав.
— А це чому?
— Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт.
— Щось ніби Кочубей.
— А гадаєте, панове, що Кочубей певний?
— Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...
— Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за щось окреме.
— Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники, поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи.
Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.
(Продовження на наступній сторінці)