— Дивуємося здішнім людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину уподобати собі і забрати до себе, так родителі її мали б собі за честь велику, бо не всім же ж дівицям царицями бути. А тут вони із-за такого маловажного діла бурю у стакані води сочиняють. Ніяк не розбереш здішніх людей.
Руський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Гетьмана зацікавило це "между прочим", але він не хотів нині, при такім великім святі, доторкатися цього питання. Відложив на пізніше. Знав, коли людина раз почала говорити, так, значиться, з нею можна буде колись, при найближчій нагоді, дальше повести балачку. Вони на дарунки та на добру гостину сильно всі ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також немало вартий.
— Те, що ви мені зволили сказати, дійсно така пустомельщина, — говорив гетьман, — таке лихий зна що, що і слухати жалко. А все ж таки я вам дякую за ваше щире слово і впевняю вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене.
Москаль зжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде настоювати на тому, щоби вчинити суд.
— Ясновельможносте ваша, я покладаюся на слово ясновельможності вашої, що отся розмова залишиться довірочною.
— Будьте спокійні, поза стіни цієї світлиці не вийде. З огляду на вас і на панночку, про котру мова, діла в рух не пущу. Коли б я хотів розібрати усе, що балакають про мене і що на мене вигадують недобрі люди, так я й ніякого другого діла не робив би. А в мене, як вам відомо, тепер війна, річ куди важніша і пильніша.
Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо, хотілося ради тих гарних очей щось зробити.
— Це дійсно, — почав, — такі пустяки, що й балакати не варто. Одно тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські.
Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки.
Довідавшись від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина.
— Спасибі! Боюся більше пити.
— Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться.
— Але забагато доброго, то також не добре.
— Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, "стремінного" теж випити треба.
З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він негайно і зробив.
Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.
Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.
І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, — але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити.
Як же воно тепер скінчиться?
Гетьман задумався. Думати було над чим...
Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.
— Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана?
— Звісно, з побажанням чоловік приїхав, — відповів котрийсь.
— Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають.
— Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці.
— Закохалися в нас, як чорт у суху грушу.
— Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль.
— І біля гетьмана сторожу тримають.
— А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.
— Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.
— Велика, та непевна.
Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.
До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.
Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.
Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.
— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.
— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.
— Що не боронив? Помагав продавати.
— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.
— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.
— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.
— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.
— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.
— Я певен, що не було б того.
— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.
— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?
В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.
— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.
— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.
— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.
— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.
— Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око.
— Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.
— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.
А глянувши по старшинах, спитався:
— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!
А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?
— У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.
— А що ж вас болить, мої панове?
— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.
— Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух.
— Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.
— Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.
(Продовження на наступній сторінці)